Розділ 1. Неприємна знахідка

Ніч огортала Поділ, розливаючи темряву по кривих вуличках, що збігали до Дніпра. Лише ледь мерехтіли газові ліхтарі, кидаючи довгі, тремтячі тіні. Вітер, що віяв з річки, ніс із собою запах сирості та риби, змішаний із солодкуватим духом пилу та старого дерева. Опівнічний патруль у складі городового Пилипа Івановича та молодого десятника Василя Семеновича повільно обходив свій дільницю. Їхні кроки луною відбивалися від старовинних кам’яниць, розганяючи нічну тишу. Ця частина Києва, хоч і жвава вдень, після заходу сонця занурювалася у своєрідну дрімоту, зберігаючи давні таємниці своїх завулків.

Пилип Іванович, чоловік середніх років, з посивілими скронями та втомленим поглядом, служив у поліції вже не перший десяток років. Він бачив усе – від дрібних крадіжок до кривавих розбірок. Його молодий колега, Василь Семенович, тільки-но починав свою службу, сповнений юнацького завзяття та романтичних уявлень про боротьбу зі злочинністю. Він ще не встиг відчути гіркоти розчарувань і втоми, що неминуче супроводжують цю професію.

— Тихо сьогодні, Пилипе Івановичу, — промовив Василь Семенович, намагаючись розвіяти гнітючу тишу. — Навіть пияків не чутно.

— Не зглазь, Василю, — відповів старий городовий, поглядом обводячи темні провулки. — Ніч довга, а Київ — місто непередбачуване. Скільки разів мені здавалося, що все спокійно, а потім така біда траплялася, що й згадувати не хочеться.

Вони завернули за ріг, прямуючи до невеликої, майже непримітної вулички, що вела до самого берега Дніпра. Тут будинки стояли щільніше, вікна темніли, наче очі закриті. Лише один ліхтар, хитаючись на вітрі, ледь освітлював ділянку біля старої занедбаної пристані. І ось, біля самісінького краю дороги, під примарним світлом ліхтаря, Пилип Іванович раптом зупинився. Його погляд, що звик вихоплювати найменші відхилення від норми, зачепився за щось незвичайне.

— Стій, Василю! — тихо вимовив він, піднявши руку.

Молодий десятник здивовано зупинився, пильно дивлячись у вказаному напрямку. Навіть у напівтемряві було видно, що на землі, притулившись до стіни старого складу, лежить людська постать. Спочатку здалося, що це черговий безхатченко, що заснув просто неба, але щось у цій нерухомій позі насторожило Пилипа Івановича.

— Це не п’яниця, — сказав він, повільно наближаючись. — Щось тут нечисто.

Коли вони підійшли ближче, серце Василя Семеновича стиснулося від неприємного передчуття. Постать виявилася молодою жінкою. Її обличчя було спотворене жахом, очі широко розплющені, ніби вона щось бачила востаннє. Темне волосся розсипалося по брудній землі, а одяг був розірваний, свідчачи про жорстоку боротьбу. На її шиї виднілися багряні сліди, що свідчили про насильницьку смерть.

— Боже правий… — прошепотів Василь Семенович, відчуваючи, як холодний піт проступає на чолі. — Це ж… вбивство.

Пилип Іванович, хоч і досвідчений, теж відчував неприємний стиск у грудях. Він обережно прикляк біля тіла, не торкаючись його. Його погляд швидко оббіг місце злочину, відзначаючи кожну дрібницю: розкидані ґудзики, слід від ноги на вогкій землі, щось схоже на шматок тканини, зачеплений за виступ стіни.

— Не чіпай нічого, Василю, — наказав він, підвівшись. — Негайно кличте начальника розшукового відділення. І доктора Гончаренка. Ця справа не для нас.

Василь Семенович, відчуваючи прилив адреналіну, кинувся виконувати наказ. Його молодість ще не знала страху перед жахливим видовищем, але розуміння серйозності ситуації прийшло миттєво. Він поспішив до найближчого поліцейського поста, щоб передати звістку.

Пилип Іванович залишився біля тіла, ставши на варті. Він дістав із кишені люльку, але не закурив. Просто стискав її в руці, дивлячись на бездиханне тіло. Цей Поділ, такий звичний і рідний, раптом відкрив свою темну, потворну сторону. Він знав, що це вбивство не буде простим, відчував це нутром. Це не просто п'яна бійка чи сварка через гроші. Тут було щось інше, щось глибше і зловісніше.

Світанковий Київ починав повільно прокидатися. На сході небо вже рожевіло, обіцяючи новий день. Але для Георгія Михайловича Рудого, начальника Київського розшукового відділення, цей ранок розпочався з тривожного дзвінка. Його розбудив голос чергового, що повідомив про жахливу знахідку на Подолі.

Рудий був людиною, яка звикла до незвичайних обставин. Його 45 років, відзначені сивиною у рудій бороді та волоссі, були сповнені розслідувань, що випробовували його гострий розум та непересічну інтуїцію. Він мав репутацію того, хто "бачить наскрізь", хто не боїться йти проти течії заради правди, навіть якщо це означає йти проти впливових осіб. Його рудий колір волосся та бороди, що отримали прізвисько "Рудий", стали його візитною карткою, такою ж впізнаваною, як і його методи роботи.

Він швидко одягнувся, не снідаючи, лише випивши міцного чаю. Його дружина, Марія Іванівна, давно звикла до таких ранніх підйомів. Вона мовчки подала йому пальта, знаючи, що слова зараз зайві. Навіть у домашній обстановці Рудий мав суворий, зосереджений вигляд, ніби постійно обмірковував якусь головоломку.

— Куди ж ти так рано, Жоро? — запитала вона, її голос був м’яким і турботливим.

— Справа на Подолі, Маріє. Здається, серйозна. — відповів Рудий, застібаючи ґудзики на пальті. — Не чекай на мене допізна.

Він вийшов на вулицю, де вже чекав його візник. По дорозі він прокручував у голові всі можливі сценарії, що могли призвести до такого злочину. Київ, столиця Малоросії, був містом контрастів: розкішні будинки Печерська та стародавні вулички Подолу, блискучі фасади та темні провулки. У ньому вирувало життя, але й приховувалося чимало бруду.