46

Важкі залізні ворота форту Дюомон, покриті столітніми шарами іржавого нальоту, моху та шрамами від снарядів часів Першої світової війни, зустріли їх гробовою, майже містичною тишею. Тут, на верденському плато, де колись згоріли мільйони життів, повітря здавалося густішим, ніж будь-де в Європі. Воно пахло мокрою глиною, старою залізобетонною крихтою та наближенням грози, яка вже повзла з боку Люксембургу.

Максим загнав понівечену «Тойоту» під похмурі склепіння колишнього артилерійського капоніра. Двигун позашляховика видав важкий, хрипкий звук і заглух; з-під пробитого кулями капота повалила густа сиза пара. Машина виконала свою роботу — вона довезла їх до фінішної прямої.

— Залишайся тут і не глуши інструменти, — Артем повільно повернувся до Максима, перевіряючи затвор свого «глока». Кожен рух давався йому з важкістю, ліве плече повністю заніміло, а сорочка під пальтом просякла гарячою кров’ю, але його постава залишалася бездоганно рівною, як у залі суду перед оголошенням вироку. — Якщо через двадцять хвилин системи форту не перейдуть у цивільний режим — забирай Ніку і вивозь її через бельгійський коридор у Брюссель. На флешці зашифровано адреси безпечних будинків.

— Я триматиму периметр, Волков, — Максим навіть не повернув голови, його погляд був прикутий до дзеркал заднього виду, а пальці звично лежали на цівці автомата. — Але врахуй: якщо сюди підійдуть штурмові групи «Астреї», я не гратиму в гуманізм. Я зачищу під’їзну алею. Повертайтеся. Обом.

Софія обережно поцілувала сонну Ніку в лоб. Дівчинка лише солодко повернулася на бік, міцніше затиснувши свій зелений блокнот. Серце Софії калатало десь у горлі, але коли вона подивилася на Артема, її страх відступив. Цей чоловік, поранений, виснажений, з обличчям, наче висіченим із сірого верденського граніту, випромінював таку абсолютну, залізну впевненість, що поруч із ним закони математики здавалися чимось гнучким.

Вони вийшли з машини. Сучасна сенсорна панель із матовим чорним логотипом «Астреї» виглядала диким, футуристичним анахронізмом на тлі грубої фортифікаційної кладки 1916 року. Щойно Софія підійшла ближче, підземна система беззвучно зчитала її сітківку та біометрію долоні. Важкі герметичні засуви, які могли витримати пряме влучання артилерійського снаряда, відчинилися з глибоким, низьким металевим клацанням.

Внутрішній простір колишньої гарматної шахти форту вражав своїм дисонансом. Пройшовши крізь холодний, сирий бетонний коридор, вони опинилися в колосальній залі, де автентичні стіни переходили в скляні галереї, фальшпідлоги та нескінченні ряди антрацитових серверних стійок «Vogel-Tech». Вони гуділи з такою потужністю, що низькочастотна вібрація передавалася через підошви черевиків прямо в грудну клітку, створюючи ілюзію, ніби вони зайшли всередину величезного штучного організму.

У самому центрі зали, за монументальним столом із чорного бельгійського мармуру, сидів Генріх Фогель. На ньому не було дорогого костюма, лише простий сірий кардиган із тонкої вовни, який робив його схожим на звичайного німецького пенсіонера-професора. Але його прозорі, майже позбавлені пігменту блакитні очі залишалися очима нещадного мисливця, який тридцять років тому керував зачистками ідеологічних ворогів у Дрездені.

— Вітаю, Софіє. Вітаю, пане Волков, — тихо, майже по-батьківськи заговорив старий, і його легкий німецький акцент надавав словам сухої, сухої вагомості. — Ви проявили неабияку наполегливість, щоб дістатися сюди. Прорвати кордон, обійти мої мобільні групи... Справді вражає. Але ваша подорож закінчується в цих стінах. Олівер Вейн у Женеві був лише фасадом, дурним англійським аристократом, який вважав, що світом керують титули. «Астрея» — це я. І «Серце Міста», яке створив твій батько, належить мені за правом першого покупця.

— Ви помиляєтеся, Фогель, — Софія зробила три рішучі кроки вперед, і звук її підборідь луною розлетівся під бетонним куполом. Вона з силою поклала свій інженерний планшет на мармурову стільницю — прямо перед носом старого. — Мій батько продавав вам моє дитинство, мої математичні моделі та свій власний страх. Але він заклав у систему те, чого ви, з вашим мисленням офіцера держбезпеки, ніколи не зможете збагнути. Він заклав туди свободу.

Вона швидко вбила довгу комбінацію символів у головний інтерфейс термінала.

— Коли я ввела свій первинний біометричний маркер у Женеві, я не просто відкрила систему для вас. Я запустила прихований алгоритм «Пуста множина». Прямо зараз ваш квантовий генератор у нижній шахті переведений у режим критичного перевантаження.

Настінні монітори зали миттєво згасли, а за секунду спалахнули тривожним, пульсуючим червоним кольором. Таймер зворотного відліку в центрі головного екрана безжально запустив свій хід:

03:59... 03:58...

— Що це за фокус? — вперше за весь час у голосі Фогеля проступили жорсткі, сталеві нотки. Його пальці гарячково забігали по клавіатурі його власного пульта, але система видавала лише одну й ту саму лаконічну помилку: «Доступ заблоковано протоколом Omega».

— Це не фокус, Генріху, це чиста математика, — Артем підійшов ближче, стаючи трохи ліворуч від Софії, повністю контролюючи сектор і тримаючи праву руку на рукоятці «глока» в кишені пальта. — Якщо ви не введете свій персональний майстер-пароль, який підтверджує легальність передачі всіх закритих архівів «Астреї» Європолу, система запуститься зворотний струм на літієві акумулятори накопичувачів. Весь цей бункер випалиться зсередини термобаричним ефектом. Ваш улюблений метод зачистки компромату у Штазі, чи не так?