45

Стрілка спідометра на приладовій панелі важкого позашляховича «Тойота» коливалася біля позначки «140», і це було чистим безумством для вузького, покрученого серпантину, що прорізавглиб Аргонського лісу. Дощ, який почався ще на швейцарському кордоні, тут, у Лотарингії, перетворився на суцільну стіну води. Важкі краплі з силою лупили по лобовому склу, а двірники працювали на максимальній швидкості, видаючи сухий, ритмічний звук, який лише підкреслював нервове напруження в салоні.

Максим міцно, до білих кісточок на пальцях, стискав шкіряне кермо. Його погляд був прикутий до вузької смуги асфальту, яка в променях потужних світлодіодних фар здавалася слизькою, наче вкрита жиром. Він не вмикав дальнє світло, щоб не перетворювати стіну дощу на сліпучу білу завісу. Після місяців, проведених у підвалах «Білої Вежі», після тортур і руйнування особистості, його тіло повернулося до заводських налаштувань професійного оперативника контррозвідки. Він не відчував страху. В його крові зараз панував сухий, концентрований адреналін.

— Вони тримають дистанцію в шістдесят метрів, — глухо вимовила Кароліна. Вона сиділа на передньому пасажирському сидінні, напіврозвернувшись назад, і дивилася крізь затоноване скло. В її руках був тепловізійний бінокль, який чітко фіксував два гарячі силуети двигунів чорних седанів «Ауді», що йшли слідом. — Не відстають ні на метр. Йдуть без габаритів, за нашими стоп-сигналами. Волков, твої швейцарські «друзі» з прокуратури злили наш маршрут швидше, ніж ми встигли заправити повний бак.

Артем, який сидів на задньому сидінні, навіть не ворухнувся. Його пальне ліве плече, нашвидкуруч забинтоване ще в Лозанні, відгукувалося тупим, пульсуючим болем на кожній вибоїні французької дороги. Але обличчя адвоката залишалося залізобетонною маску. Він тримав Софію за руку, і його велика, гаряча долоня була єдиним якорем, який утримував її в реальності.

— Швейцарці тут ні до чого, Ліно, — спокійно, судовим тоном відповів Артем. Його голос звучав дивно розмірено, наче вони сиділи в залі засідань, а не летіли назустріч смерті. — Система «Астрея» інтегрована у французьку мережу автоматичної фіксації номерів LAPI. Щойно ми перетнули умовну лінію біля Понтарльє, штучний інтелект Фогеля вирахував вектор нашого руху з точністю до хвилини. Для них ми зараз — не свідки. Ми — похибка в коді, яку потрібно видалити до того, як вона досягне Вердена.

Софія притискала до себе Ніку. Дівчинка, виснажена днями переїздів та переховувань, міцно спала, заколисана важким ходом машини. Її маленька долонька все ще стискала зелений блокнот із малюнками. Софія дивилася на екран свого інженерного планшета, де розгорталася цифрова карта Лотарингії. Червона точка їхнього позашляховика стрімко наближалася до темної плями, позначеної як «Історичний сектор Дюомон».

— До в'їзду в зону форту залишилося вісімнадцять кілометрів, — сказала Софія, і її голос ледь помітно здригнувся. Вона була математиком, вона звикла керувати абстрактними цифрами, але коли ці цифри перетворювалися на метри до ворожих стволів, її раціональність починала давати збій. — Але дорога там звужується до однієї смуги. Якщо вони не підуть на таран зараз, вони просто затиснуть нас на під'їзній алеї, де колись стояли французькі редути. Там чисте поле, Артеме. Нас розстріляють як на полігоні.

— Вони не чекатимуть алеї, — Кароліна різко подалася вперед. — Перша машина пішла на обгін. Намагаються притиснути нас до правого сліпого борту. Максе!

У ту ж секунду ліс навколо них розірвав різкий, сухий тріск автоматичної зброї. Кулі калібру 5.56 з глухим, залізним дзвоном прошили задні ліві двері «Тойоти». Одне зі скел розлетілося на тисячі дрібних уламків, і в салон миттєво увірвався крижаний вітер разом із водяним пилом і різким, хімічним запахом порохового гару.

Ніка здригнулася уві сні, але не прокинулася — Артем миттєво зреагував, перекинувши Софію разом із дитиною на підлогу, між сидіннями, закриваючи їх своїм широким тілом. Його пальне плече прострелив такий дикий біль, що перед очима на секунду попливли криваві плями, але він лише міцніше зціпив зуби, затискаючи Софію під своїм пальтом.

— Ліно, вогонь у відповідь не відкривати! — крикнув Артем крізь ревіння вітру в розбитому вікні. — Якщо французька поліція зафіксує перестрілку, нас заблокують перехресними постами жандармерії ще до Вердена. Нам потрібен чистий юридичний статус, коли ми зайдемо до бункера!

— Ти знущаєшся, Волков?! — Кароліна вже витягла з підлогової ніші штурмову гвинтівку HK416. — Вони нас зараз просто перетворять на решето разом із твоїм юридичним статусом!

— Слухай Артема! — гаркнув Максим. Його обличчя в світлі приладів здавалося мертвим, кам'яним склом. — Він правий. Якщо ми почнемо шуміти, план із Гаагою помре прямо в цьому лісі. Ліно, дістань із мого рюкзака армійські димові завіси DM51. Пам'ятаєш трасу біля Сен-Мієль? Попереду буде міст через річку Маас. Там стара кладка, шириною рівно під один автомобіль.

Кароліна миттєво зрозуміла задум брата. Вона відклала гвинтівку, перехилилася через сидіння і витягла з важкого брезентового мішка дві чорні циліндричні шашки.

Переслідувачі йшли впритул. Водій першої «Ауді» діяв професійно — він не намагався стріляти по колесах, розуміючи, що на такій швидкості це може перекинути обидві машини. Він бив короткими чергами по корпусу, намагаючись вивести з ладу двигун або змусити Максима зробити помилку і злетіти в кювет.

— Давай, Максиме, давай... — шепотіла Софія, притискаючи голову Ніки до своїх грудей. Вона бачила, як на екрані планшета відстань до мосту стрімко зменшувалася: 800 метрів... 500 метрів... 200 метрів...