42

Женева залишалася позаду, повільно загортаючись у густий ранковий туман, що піднімався над озером. Чорний поліцейський фургон із тонованим склопакетом беззвучно вивіз їх із підземного паркінгу розгромленого дата-центру «Вейн Інтернешнл» і висадив на тихій приміській станції Коппе. Державна машина Швейцарії спрацювала з фірмовою стерильністю: міжнародного фінансового махінатора Олівера Вейна взяли під варту, загрозу ринкам ліквідовано, а головні свідки просто розчинилися в передранковій імлі.

​У маленькому регіональному потязі, що прямував до Берна, майже не було пасажирів. Софія сиділа біля вікна, втомлено притиснувшись спиною до жорсткого сидіння. Артем влаштувався поруч. Його ліва рука, яка після поранення в підвалах «Білої Вежі» під Житомиром усе ще погано слухалася, безсило лежала на колінах, але правою він міцно, майже судомно стискав пальці Софії.

​— Ти знову прокручуєш це в голові, сонечко? — тихо запитав він. Його голос, зазвичай залізний і впевнений, зараз звучав хрипко від граничної втоми. За останні дві доби він не спав ні хвилини.

​— Я просто намагаюся звести баланс, Волков, — Софія повернула до нього голову, дивлячись на блідий шрам, що йшов від його щоки під комір пальта. — П'ять років я вважала свого батька покійним генієм. Потім з'явився ти — холодний, цинічний адвокат, який у СІЗО розмазував мою гордість, наче бруд по підлозі. Ти змусив мене повірити, що мої математичні розрахунки — сміття, що я нікчемна без Фонду. Тоді, в кабінеті для допитів, ти буквально випалював у мені все живе...

​Артем здригнувся, наче від фізичного удару. Він опустив погляд, і його челюсть напружувалася.

​— Я знаю, мила... Знаю, — прошепотів він, підносячи її руку до своїх губ і обережно цілуючи кожну кісточку пальців. — Я вже казав тобі на тому покинутому хуторі перед втечею з країни, і повторюватиму щодня: це була теорія шоку. Твій батько, Віктор Бережний, аналізував кожен мій звіт, кожне слово через системи «Астреї». Якби я показав йому бодай натяк на те, що кохаю тебе, що ти моя слабкість — він би знищив тебе раніше. Тільки твій щирий, справжній біль і образа в очах могли обманути цього психопата. Я мав стати для тебе монстром, щоб захистити від справжнього чудовиська.

​— Я знаю, Артеме. На хуторі я це прийняла, — Софія м'яко торкнулася його щоки, змушуючи подивитися на себе. — І в Женеві, коли ми заганяли Вейна в пастку, я бачила, на що ти пішов заради нас. Але мій розум математика протестує: чому система не закрилася? Ми підірвали «Білу Вежу». Ми врятували твого брата Максима. Ми нейтралізували Вейна. Чому рівняння досі не дорівнює нулю?

​Артем повільно дістав із кишені свій планшет і розгорнув зашифроване вікно моніторингу глобальної мережі. На екрані замість звичних фінансових індексів один за одним загорялися червоні маркери автономних серверних вузлів.

​— Тому що Олівер Вейн був лише фасадом, кохана, — обличчя Артема знову набуло того самого гострого, аналітичного виразу, з яким він прораховував кримінальні справи. — «Астрея» та її лабораторії в Україні фінансувалися західними грошима, але керувалися з іншої тіні. Коли ти ввела свій біометричний маркер у Женеві, щоб підставити Вейна перед швейцарською поліцією, ядро «Серця Міста» прокинулося на повну потужність. І тепер, коли Вейн за гратами, у системі утворився вакуум влади.

​Софія придивилася до екрана. Рядки коду, які вона колись створила, зараз гарячково мігрували на закриті сервери в Східній Європі та на кордоні Франції.

​— Протокол «Пуста множина»... — прошепотіла вона, і всередині неї все похололо. — Батько заклав автономний алгоритм. Якщо головний інвестор ліквідований, система автоматично переходить у власність того, хто володіє первинними архівами розробки. Хто колись дав батькові перші квантові процесори в дев'яностих.

​— Саме так, — Артем закрив планшет і серйозно подивився на неї. — Його звуть Генріх Фогель. Колишній куратор мого Фонду, людина, яка виростила Андрія і координувала «Астрею» з самого початку. Ми вважали його мертвим, але він просто чекав, поки ми з тобою своїми руками знищимо Віктора Бережного та Олівера Вейна, щоб забрати чисте, повністю робоче ядро.

​Потяг почав гальмувати, під'їжджаючи до перону Лозанни. Артем раптово підвівся, підхоплюючи Софію за руку.

​— Нам не можна повертатися в Берн, мила. Фогель уже знає, що Вейн арештований. Його люди прямо зараз перевіряють нашу бернську мансарду.

​— А Ніка? Кароліна й Максим? — у голосі Софії спалахнула паніка.

​— Я встиг дати Максиму сигнал тривоги ще годину тому, — Артем міцно обійняв її за плечі, виводячи з вагона на сірий, залитий дощем перон Лозанни. — Твій брат і моя сестра... вони вміють виживати. Максим забрав Ніку з дитячого садка, вони вже на машині Кароліни рухаються в бік французького кордону. Ми зустрінемося з ними в безпечному квадраті.

​Софія йшла за ним крізь привокзальний натовп, відчуваючи, як її ніжний швейцарський перепочинок остаточно розсипається на порох. Попереду була не просто втеча. Це був початок фінальної зачистки. Рівняння, яке п'ять років вимагало крові, виходило на свій останній, глобальний рівень.

​— Добре, адвокате, — тихо, але дивно залізно промовила вона, коли вони виходили до стоянки таксі. — Твій термін у моєму житті дійсно довічний. Якщо цей Фогель хоче забрати мої цифри — ми змусимо його задихнутися ними. Граємо на випередження.