39

Шість місяців у Берні стали для них часом повільного, майже ювелірного відновлення. Софія вчилася жити без очікування пострілу в спину, а Артем... Артем учився бути просто людиною, а не застебнутим на всі ґудзики адвокатом із подвійним дном.

Їхні розмови, які спочатку після втечі були короткими й сухими, за останні місяці стали частими, довгими й дивно теплими. Вони могли годинами сидіти на кухні орендованої квартири під мансардою, коли Ніка вже спала, і розмовляти про все: про дитинство, про улюблені книги, про те, як дивно пахне осінній Берн. Але між ними все ще стояла тонка, майже прозора стіна її старої образи. Софія не могла забути той холод у його очах у СІЗО, навіть знаючи, що це був лише захист.

Він це розумів. І він виборював її щодня.

— Сонечко, ти знову рахуєш уві сні, — пролунав над її вухом м'який, трохи хрипкий зі сну голос.

Софія розплющила очі й заплющилася від яскравого ранкового сонця, що заливало спальню. Артем сидів на краю ліжка, тримаючи в руках тацю з гарячими круасанами та двома чашками кави. Його вовняний светр був затишним, а сірі очі дивилися на неї з такою беззбройною ніжністю, що в неї на мить перехопило подих.

— Я не рахувала, — буркнула вона, ховаючи ніс у ковдру. — Мені просто снився Житомир.

— Знову кошмари? — Артем поставив тацю на тумбочку, підсунувся ближче й обережно, ледь торкаючись, поклав долоню на її плече через ковдру. — Подивися на мене, мила.

Вона повернула голову. Назвавши її «милою», він вимовив це так природно, наче говорив це все життя. Не було тієї адвокатської вивіреності. Тільки Артем. Справжній.

— Все скінчилося, Софі. Ми тут. Ти в безпеці, Ніка в безпеці, — він нахилився і дуже ніжно, майже невагомо поцілував її у щорічну лінію біля вуха. Його тримісячна щетина трохи поколювала шкіру. — Я знаю, що досі не повернув усе те, що зламав тоді... у СІЗО. Я знаю, як сильно я тебе поранив своїми словами. Але я розіб'юся в коржик, кохана, щоб ти більше ніколи не дивилася на мене з тим страхом.

Софія відчула, як у грудях щось солодко стиснулося. Він дедалі частіше говорив їй ці слова — «сонечко», «мила», «кохана». Спочатку це здавалося їй непривичним, вона навіть підсвідомо їжилася, очікуючи підвоху. Але його наполегливість, його щоденна турбота, те, як він кульгав зранку на кухню, щоб приготувати їй сніданок, чи як годинами терпляче вчив Ніку будувати замки з конструктора — усе це повільно вимивало з її пам'яті образ холодного агента «А-01».

— Я не боюся тебе, Волков, — тихо сказала вона, вибираючись із ковдри й сідаючи навпроти нього. Вона взяла чашку з кавою, гріючи пальці об теплу кераміку. — Я просто... іноді мені здається, що все це не по-справжньому. Що зараз відчиняться двері, і знову з'явиться Фонд.

— Не з'явиться, — Артем перехопив її вільну руку й міцно, але ніжно стиснув її пальці, підносячи до своїх губ і цілуючи кожну кісточку. — Поки я дихаю, ніхто й близько не підійде до моїх дівчаток. Я виграю цей суд у всього світу, чуєш?

Софія вперше за довгий час щиро й відкрито посміхнулася.

— Ти жахливий власник, адвокате.

— Я просто знаю цінність своїх головних активів, — підмигнув він, і в його очах нарешті майнув той самий живий, теплий азарт.

За годину вони вже сиділи в маленькому кафе в парку Розенгартен. Ніка гарячково малювала щось кольоровими олівцями в блокноті, злизуючи з губ молочну піну від какао. Артем сидів поруч із Софією, його рука відпочивала на спинці її стільця, час від часу обережно перебираючи кінчики її волосся. Його ніжність більше не була дозованою — він наздоганяв ті місяці, коли змушений був вдавати із себе чудовисько.

— Дивись, сонечко, як вона схожа на тебе, коли зосереджена, — тихо прошепотів Артем, киваючи на Ніку. — Так само прикушує губу, коли лінія не виходить.

— Це генетика, Волков. Проти неї твої закони не діють, — посміхнулася Софія, відкидаючись на спинку стільця й відчуваючи плечем його міцне, надійне тепло.

Вона повернула до нього голову, і в цей момент її погляд зупинився на його губах. Більше не було бар'єрів. Вона сама нахилилася і м'яко поцілувала його — спокійно, з усім тим прощенням, яке визрівало в ній ці пів року. Артем відповів миттєво, його долоня лягла їй на потилицю, пальці заплуталися у волоссі, і цей поцілунок пахнув кавою, свободою та Берном.

Коли вони відсторонилися одне від одного, Артем дихав трохи частіше, а його сірі очі буквально світилися.

— Дякую, — тихо сказав він. — За те, що дозволила повернутися.

Аж раптом телефон Артема, який лежав на столі екраном донизу, коротко й різко завібрував.

Звуковий сигнал був дивним — триразовий ультразвуковий тон, який Артем колись налаштував на екстрені сповіщення від закритих серверів «Астреї».

Усе сімейне тепло в одну секунду випарувалося з його обличчя. Артем повільно перевернув апарат, і Софія побачила, як його пальці миттєво зблідли від напруги. На екрані світився один єдиний математичний символ: Пуста множина. Код Віктора Бережного, який означав появу гравця, якого немає в системі. Світова затишна декорація Берна дала першу глибоку тріщину.