37

Холодна вода технічного шлюзу виштовхнула їх на дно яру, наче чужорідні тіла, які застаріла система «Білої Вежі» більше не могла в собі втримати. Софія першою перевернулася на живіт, жадібно ковтаючи ротом нічне повітря, яке пахло мокрою хвоєю, торфом і паленим пластиком. Земля під її долонями все ще дрібно вібрувала. Позаду, за стіною густого чагарника, бетонні конструкції комплексу просідали всередину себе з глухим, пригніченим гуркотом. Більше ніяких сирен. Тільки тріск плавленого металу.

Софія підвелася на коліна. Тіло нило, кожен м'яз обпікало втомою, але в голові панувала дивна, майже лякаюча тиша.

Поруч Кароліна вже допомагала Максиму підвестися. Брат Артема тримався на ногах упевненіше, ніж у підвалі; нічний холод і різкий запах диму виводили його мозок із тривалого заціпеніння.

— Артеме... — Софія швидко підповзла до адвоката.

Він лежав горілиць на мокрому листі, міцно притискаючи долоні до правого боку. Крізь його пальці просочувалася темна, густа кров — стара рана, отримана в ангарі від «Астреї», знову відкрилася під час падіння у шлюз. Обличчя Артема в слабкому світлі заграви здавалося виліпленим із сірого воску.

— Не дивись так, математику... — прохрипів він, заплющуючи очі. На його губах виступила кривава піна. — Я просто... переводжу подих.

— Стули пельку, Волков. Твій захисний пафос тут нікого не цікавить, — Софія рішуче розірвала поділ своєї мокрої блузи і почала туго перев'язувати його закривавлене плече та живіт. Коли вона сильніше затягнула вузол, Артем судомно вдихнув і стиснув зуби так, що на щелепі випнулися жовна.

— Нам не можна тут залишатися, — Кароліна підійшла ближче, важко дихаючи. Вона міцно тримала Максима за руку. — З боку траси вже чути сирени ДСНС. Незабаром тут буде повно служб. Потрібно йти до залізничного насипу. Там, у занедбаній колійній будці, схована стара технічна дрезина. Вона на ходу.

— Допоможи мені, — кинула Софія сестрі.

Удвох вони підставили плечі під руки Артема. Він зробив надлюдське зусилля, підводячись, і хоча його вага майже повністю лягла на Софію, він намагався пересувати ноги самостійно.

Через двадцять хвилин важкого підйому лісовим схилом вони нарешті дісталися будки. Покинутий залізничний хутір зустрів їх темрявою та пусткою. Стара хата колійника з напівпрогнилою стріхою була надійно захована в хащах дикого терну.

Кароліна з Максимом одразу попрямували до колійного ангара, щоб перевірити дрезину та звільнити рейки, а Софія затягла Артема всередину хати. Вона вклала його на дерев’яний тапчан, застелений брезентом. Світанок уже пробивався крізь щілини заколочених вікон, розрізаючи напівтемряву кімнати тонкими пиловими променями.

Софія знайшла в кутку стару пластикову каністру з водою, яку, очевидно, Кароліна залишала тут раніше як заначку. Знайшовши клапоть відносно чистої марлі, Софія сіла на краєчок тапчана і почала обережно витирати бруд, гар та запечену кров з обличчя Артема.

Він мовчав, розплющивши очі. Його погляд більше не був камуфляжем — у ньому не залишилося ні адвокатської зверхності, ні звичної іронії. Тільки втома і щось глибоке, майже дитяче.

Софія зупинила руку з марлею біля його скроні. Питання, яке випалювало її зсередини останні кілька місяців, нарешті вирвалося назовні.

— Чому ти тоді так поводився зі мною, Артеме? — її голос звув тихо, але кожен склад різав повітря, як скальпель. — Там, у кабінеті СІЗО... під час наших перших зустрічей після мого арешту. Ти витяг мене з камери, але розмовляв так, наче я — прикра похибка у твоєму житті. Ти казав, що мої розрахунки — це нікчемне сміття. Ти ламав мою гордість, випалював у мені все живе, змушував вірити, що без твого захисту я — ніхто. Навіщо? Навіщо було робити таку жорстоку виставу?

Артем судомно ковтнув повітря, його рука повільно рушила по брезенту і безсило торкнулася її зап'ястя. Його пальці були гарячими, ліловими від напруги.

— Я мав... змусити тебе зненавидіти мене, Софі, — його голос ледь пробивався крізь хрип у грудях. — Я мав зробити так, щоб ти не вірила жодному моєму слову. І головне — щоб твій батько бачив це.

Софія насупилася, не прибираючи руки. — Мій батько? При чому тут він?

— Віктор... він стежив за кожною секундою мого життя через жучки та камери «Астреї», — Артем важко заплющив очі, наче згадуючи перенесене пекло. — Кожне моє слово у СІЗО, кожен документ, який я тобі давав на підпис, аналізував особисто він. Віктор шукав у тобі вразливість. Він хотів бачити, чи готова ти зламатися і віддати залишки формул «Серця Міста». Якби я тоді показав хоч натяк на те, що ти мені дорога... якби я повівся як твій друг чи коханий... він би зрозумів, що ти — мій слабкий пункт. Він би використав тебе миттєво. Забрав би тебе сюди, в капсулу, на роки раніше.

Він знову розплющив очі, дивлячись прямо в її зіниці. — Твій батько — геній, але він емоційний канібал, Софі. Він прораховував твою реакцію через мої звіти. Коли я ображав тебе, коли я тиснув на твої болючі точки і казав, що твоя математика нічого не варта — я створював для нього ілюзію, що ти повністю під моїм жорстким контролем. Що ти зламана, безпечна і не маєш жодних таємниць від свого адвоката. Це була... теорія шоку.

Софія відчула, як марля в її руці стає важкою. Рівняння її образи почало стрімко змінювати знаки з мінуса на плюс.