34

Об’єкт «Біла Вежа» зустрів Софію мертвою тишею. Тут не було охоронців зі зброєю — система, побудована її батьком, покладалася на алгоритми, а не на людей. Вона йшла стерильними коридорами, стискаючи в руках флешку Артема та ключ на ланцюжку. Кожен крок відлунював у скронях: «Тату... ти живий. Ти — це і є Астрея».

Двері центрального залу роз’їхалися з тихим шипінням. У центрі круглої кімнати, оточений каскадами моніторів, сидів Віктор Бережний. Він не змінився — той самий прямий погляд, ті самі тонкі губи, що колись цілували її в лоб перед сном, а тепер стискалися в лінію холодного розрахунку.

— Сім хвилин запізнення, Софі, — сказав він, не повертаючись. — Ти завжди була схильна до зайвих роздумів перед важливим кроком.

— Ти збрехав мені, — Софія зупинилася в центрі зали. — Ти дозволив мені п’ять років оплакувати твою смерть, поки ти будував цю... тюрму для розуму?

— Я будував майбутнє, доню. Тебе ж не дивує, що для створення ідеального рівняння потрібен чистий простір? — він нарешті повернувся до неї. — Артем виконав свою задачу. Він привів тебе. Це була його остання справа.

— Його «контракт»? — голос Софії зірвався. — Ти хочеш сказати, що все... кожне його слово, кожен поцілунок було прописано в угоді з тобою?

— Майже все. Його кохання до тебе було... прикрою статистичною похибкою, — Віктор зробив жест рукою, і двері за спиною Софії знову відчинилися.

У залу увійшла Кароліна. Вона більше не була тією розбитою жінкою з промзони. Вона йшла впевнено, її погляд був дзеркальним відображенням погляду Віктора.

— Ти? — Софія глянула на неї з огидою. — Кароліно, ти ж казала, що хочеш врятувати Максима!

— Вона і рятує його, — перебив батько. — Але Кароліна знає ціну питання. Вона знає те, чого не знаєш ти, Софі.

Кароліна підійшла ближче, і Софія раптом помітила те, чого не бачила раніше. Ті самі лінії щелепи, той самий розріз очей. Генетична схожість, яку вона підсвідомо ігнорувала, вдарила її як струм.

— Математика не терпить порожнечі, Софі, — тихо сказала Кароліна. — Поки ти була «законною» донькою, яка отримувала сукні та освіту, я була «тіньовою». Моя мати була лаборанткою батька. Він залишив нас у затінку «Оріона», щоб виростити з мене інструмент. Ми — сестри, Софі. Але ти — його серце, а я — його руки. І руки завжди брудніші.

Світ Софії остаточно розсипався. Її батько, її коханець, а тепер і сестра — всі вони були частинами однієї схеми, де вона була лише головною невідомою.

— Тож це справді сімейне свято? — Софія підняла флешку. — Ви розіграли цю виставу в ангарі, щоб я принесла вам код? А де Артем? Де Максим?

Віктор натиснув кнопку, і на головному екрані з’явилися дві капсули. У трубках, підключені до нейроінтерфейсів, лежали вони. Максим, змарнілий від років полону, і Артем, чиє обличчя було блідим, як сніг.

— Їхні мізки зараз працюють як один процесор, — холодно пояснив Віктор. — Артем був «паливом». Я підключив його свідомість, щоб вона допомогла Максиму розшифрувати останній бар’єр «Серця Міста». Якщо ти не даси код протягом п'яти хвилин — їхні нейронні зв’язки просто вигорять. Вони стануть порожніми оболонками.

Кароліна зробила крок до Софії. — Дай йому флешку, сестро. Врятуй свого адвоката. Ти ж завжди була «доброю». Дозволь тіні нарешті закінчити цю роботу.

Софія подивилася на Кароліну. Потім на батька. В її голові раптом виникла формула, яку не бачив Віктор. Якщо вони — сестри, якщо їхні ДНК мають спільний корінь, то система «Білої Вежі» має спільну вразливість. Ключ Артема на її шиї... він був не від банку. Він був майстер-ключем, налаштованим на біометрію сім'ї Бережних.

— Ви хочете код? — Софія підійшла до терміналу. Її очі стали крижаними. — Ви його отримаєте. Але ви забули закон термодинаміки: система, що прагне до абсолютного порядку, неминуче стає крихкою.

Вона вставила флешку і замість пароля батька почала вводити послідовність, яку Артем вигравіював на ключі.

— Що ти робиш?! — крикнув Віктор, кидаючись до панелі.

— Я ввожу в рівняння «Другу сестру»! — крикнула Софія, натискаючи «Enter». — Якщо ми з Кароліною маємо одну кров, то її доступ до системи тепер — це мій доступ. Я перевантажую ядро свідомості!

Екрани залилися криваво-червоним світлом. По всьому об’єкту завили сирени.

— Система самознищується! — закричала Кароліна, хапаючись за голову. — Софі, ти вб'єш їх усіх!

— Ні, — Софія вхопила Кароліну за руку. — Я розмикаю ланцюг. Тепер вибирай, «сестро». Ти хочеш залишитися з батьком у цій могилі, чи допоможеш мені витягти Максима й Артема, поки «Біла Вежа» не стала попелом?

Кароліна глянула на Віктора, який гарячково намагався зупинити процес, а потім на екран, де Максим почав битися в конвульсіях. Вона вихопила пістолет, але націлила його не в Софію, а в головний серверний блок.

— Біжи до капсул, Софі! — крикнула Кароліна. — Я затримаю "батька"!