31

Артем вибіг під світло прожекторів, і Софія залишилася в затісній ніші з Кароліною. Сльози ще пекли щоки, а пальці тремтіли, стискаючи флешку — її "квиток" до знищення Артема або його порятунку.

— Софіє, йдемо! — Кароліна смикнула її за рукав. — Андрій не один, там на в’їзді ще дві машини. Це зачистка!

Софія подивилася на Кароліну. Біль у її очах почав витіснятися холодним, розрахунковим гнівом. — Ти сказала, що Максим був інженером. Ти сказала, що він знав систему вентиляції цього об’єкта як свої п’ять пальців. Де пульт управління технічним газом?

Кароліна розгубилася. — У підсобці за щитовою, але... Софі, там усе іржаве! Ти не зможеш...

— Зможу. Андрій хоче фіналу? Він його отримає. Але за моїми розрахунками.

Софія не пішла до виходу. Вона кинулася в протилежний бік, пригинаючись за масивними сталевими колонами. В її голові вже будувалася тривимірна модель ангара. Якщо це був логістичний вузол «Оріона», тут мали бути балони з аргоном або ацетиленом для ремонту контейнерів.

Тим часом у центрі ангара Артем і Андрій стояли на відстані десяти метрів один від одного. Андрій тримав пістолет двома руками, його обличчя в світлі прожектора здавалося маскою з грецької трагедії.

— Ти завжди був улюбленцем батька, — процідив Андрій. — Навіть коли він бив тебе, він дивився на тебе з повагою. Бо ти був схожий на нього — такий же безжальний ублюдок. А я? Я був лише "спадкоємцем", якого треба було вчити, як не провалити імперію.

— Віктор ніколи нікого не любив, Андрію, — Артем тримав зброю опущеною, демонструючи повну відсутність страху. Це була його адвокатська тактика — вивести опонента на емоції, змусити помилитися. — Він використовував нас обох. Максима він убив, тебе зламав, а мене зробив своїм ланцюговим псом. Ти справді хочеш померти за його ідеали тут, у цьому смітнику?

— Я хочу померти, знаючи, що ти втратив усе! — закричав Андрій і вистрілив.

Куля пройшла в сантиметрі від вуха Артема, вибивши іскри з металевого контейнера за його спиною. Артем миттєво впав на коліно і вистрілив у відповідь, цілячись у ліхтар над головою Андрія.

Ангар занурився в напівтемряву, яку розрізали лише спалахи пострілів.

Софія залетіла в щитову. Запах озону та старої змазки був тут нестерпним. Вона знайшла пульт. — Так, тиск... клапани... — вона гарячково крутила іржаві вентилі. — Якщо я пущу газ у систему пожежогасіння, він витіснить кисень. Вони не зможуть стріляти. Вогонь просто не загориться, а вони почнуть задихатися.

— Софі, це самогубство! — Кароліна стояла на шухері біля дверей. — Ти теж там задихнешся!

— У мене є дві хвилини, — Софія нарешті почула шипіння газу в трубах. — Кароліно, біжи до вентиляційної шахти і відкрий зовнішній шлюз. Тільки по моєму сигналу!

Вона вискочила зі щитової і побачила Артема. Він був поранений у плече, сорочка намокла від крові, але він продовжував відстрілюватися, прикриваючи її сектор, хоча навіть не знав, що вона там.

Софія відчула, як серце знову стискається. Вона ненавиділа його за зраду, за код А-01, за Максима... але бачити, як він помирає за неї, було понад її сили.

— Артеме! — закричала вона, вибігаючи на місток другого рівня. — Лягай! Прямо зараз!

Андрій обернувся на її голос, наводячи зброю на Софію. Його очі розширилися від люті. — Ти повернулася? Ти вибрала його?!

— Я вибрала себе! — крикнула Софія і з силою потягнула за важіль аварійного скидання тиску, який був прямо над її головою.

Величезна хмара білого технічного газу з ревінням вирвалася з труб, заповнюючи простір ангара за лічені секунди.

Андрій натиснув на гачок, але замість пострілу пролунало лише глухе клацання. В середовищі без кисню порох не загорівся.

— Що за бісівщина... — Андрій почав кашляти, хапаючи ротом повітря, якого ставало все менше.

Артем, зрозумівши задум Софії, накрив обличчя залишками піджака і кинувся до сходів, де стояла вона. Вони зустрілися на середині — задихані, в хмарі білого туману, серед тиші, яка раптом стала абсолютною.

Артем схопив її за талію, допомагаючи втриматися на ногах. — Ти... божевільна... математик... — прохрипів він, намагаючись посміхнутися крізь біль.

— Десять років в’язниці за шантаж, Артеме, — прошепотіла вона йому в обличчя, хоча її очі знову наповнилися сльозами. — Це мій розрахунок для тебе. Якщо виживемо.

Знизу, крізь туман, почувся глухий удар. Це впав Андрій, втративши свідомість від нестачі кисню. Але в ту саму мить ворота ангара почали повільно відчинятися.

Світло потужних автомобільних фар розрізало туман. "Астрея" приїхала завершити справу.