30

Вузька ніша між генератором і стіною здавалася затісною для двох людей, чиї світи щойно зіткнулися і розлетілися на друзки. Артем притискав Софію до себе, намагаючись захистити, але вона відчувала не безпеку, а пекучий біль.

Вона раптом відштовхнула його руки. Не сильно, бо не було куди тікати, але в цьому жесті було стільки відчайдушної сили, що він завмер. У вузькому промені світла він побачив її обличчя: очі, повні сліз, які нарешті прорвалися.

— За що, Артеме? — її голос був хрипким, надломленим. — За що ти так зі мною?

— Софі, зараз не час... — він спробував знову взяти її за плече, але вона сіпнулася.

— Ні, зараз саме час! Бо я, як остання дурепа, повірила тобі. Я відкрила тобі не просто двері свого дому, я відкрила тобі все, що в мені залишилося живого після Андрія. Я впустила тебе у своє серце, Артеме! — сльози котилися по її щоках, залишаючи доріжки на пилу. — Я думала, ти — мій порятунок. А ти просто вираховував, як краще використати мене для своєї «Астреї»? Код А-01... Це все була гра? Кожне твоє слово, кожен поцілунок — це була частина твого адвокатського плану?

Артем дивився на неї, і його маска «холодного профі» тріснула. Він опустив пістолет, і Софія побачила, як тремтять його пальці.

— Софі... все, що було між нами в тій спальні... це було єдине справжнє, що я мав за останні десять років, — прошепотів він. — Ти думаєш, мені легко було дивитися тобі в очі, знаючи, що я підписав папери, які знищили твою родину? Я ненавиджу себе більше, ніж ти коли-небудь зможеш мене ненавидіти.

— Тоді чому? Чому ти не сказав правду? — вона вчепилася в його куртку, б'ючи кулаками в його груди — слабко, виснажено. — Я кохала тебе... Я ж тобі вірила! Я думала, ми — команда. А виявилося, що я просто об'єкт у твоєму звіті. Ти вбив свого брата... Як ти можеш після цього цілувати мене тими ж губами та обнімати тими ж руками?

Артем перехопив її зап'ястя, обережно, але міцно. Він притягнув її до себе, майже силою втискаючи у свої груди. Софія пручалася, плакала, намагалася вирватися, але він тримав її, наче це було єдине, що тримало його самого на цій землі.

— Бо я знав: як тільки ти дізнаєшся правду — ти зникнеш. А я не міг тебе відпустити. Я був егоїстом, Софі. Я хотів врятувати тебе і водночас володіти тобою. — Він нахилився і майже торкнувся її губ, але зупинився. — Я адвокат, я вмію переконувати кого завгодно. Але я не зміг переконати власне серце, що я тебе не кохаю.

Його губи все ж таки знайшли її — цей поцілунок був солоним від її сліз. Це був поцілунок розпачу, де її біль змішувався з його каяттям. Софія продовжувала плакати, її плечі здригалися, але вона перестала вириватися. Вона ненавиділа його в цю мить так само сильно, як і кохала.

— Софі-і-і... — голос Андрія за стіною став ближчим. — Час сліз закінчився. Виходьте. Я чую, як твоя математична душа розбивається на нулі. Це такий приємний звук, чи не так?

Артем відсторонився від неї. Він витер великим пальцем сльози з її щоки. — Колись ти мене пробачиш. Або забудеш. Але зараз ти маєш жити.

Він дістав з кишені маленьку флешку і вклав їй у руку, затиснувши її пальці. — Тут все. Всі докази проти «Астреї», проти Андрія... і проти мене. Якщо я не вийду — передай це Кароліні. Вона знає, що робити.

— Артеме, ні... — вона знову почала плакати, розуміючи, що він збирається зробити.

— Прощавай, Софіє Бережна. Ти — найкращий розрахунок, який я коли-небудь завалив.

Він різко виштовхнув її в темний хід за генератором і, не озираючись, вискочив під світло прожекторів, назустріч брату.

— Андрію! Досить ховатися за стінами! Давай закінчимо те, що розпочав батько! — крик Артема пролунав на весь ангар.

Софія притисла флешку до грудей, її серце розривалося від суміші ненависті та жаху. Вона бачила, як Кароліна махає їй з глибини тунелю, але її ноги наче вросли в землю. Вона бачила Артема — він стояв з піднятою головою, готовий прийняти свою кулю, аби тільки дати їй шанс на ще один вдих.