27

Вечір обіцяв бути затишним, але тепер кожна тінь у кутку кабінету здавалася загрозою. Софія швидко витягла флешку і сховала її в потайну кишеню сумки. Вона не могла дозволити Артему побачити її розгубленість. Не сьогодні.

Коли за пів години він з’явився на порозі студії — зі зміненою сорочкою, пакунком морозива в одній руці та пляшкою дорогого вина в іншій — Софія змусила себе посміхнутися. Але ця посмішка була лише тонкою лінією на графіку, де справжні значення йшли глибоко в мінус.

— Ти готова? — Артем підійшов ближче. Його голос був м’яким, але Софія тепер вловлювала в ньому кожну вібрацію, шукаючи фальш. — Ніка вже, мабуть, зачекалася.

— Так, їдемо, — вона взяла плащ, намагаючись не торкатися його рук.

У батьківському домі панувала ідилія, яка раніше заспокоювала Софію, а тепер здавалася декорацією до вистави. Ніка з криками радості кинулася на шию Артему, і він, сміючись, підхопив її на руки. Дивлячись на них, Софія відчула гострий біль у грудях. Як він може так щиро гратися з дитиною, якщо він... якщо він щось приховує?

«Шукай справжню причину смерті його брата», — голос Андрія не замовкав.

Після вечері, коли Ніку вклали спати, Софія та Артем залишилися на терасі. Повітря було наповнене ароматом нічних квітів, але пристрасть, яка зазвичай спалахувала між ними від одного погляду, тепер була змішана з отрутою підозри.

— Софі, ти весь вечір не зі мною, — Артем поставив келих на столик і підсунувся ближче. Його рука лягла на її плече, і Софія мимоволі напружилася. — Що сталося? Та посилка... вона тебе так вибила з колії?

— Я просто думаю про проект, Артеме, — збрехала вона, дивлячись у темряву саду. — Про «Серце Міста». Ти знаєш, хто справді стояв за його фінансуванням на самому початку? Ще до Мельниченка.

Артем ледь помітно нахмурився. Його пальці почали повільно погладжувати її шкіру, і цей жест, що раніше викликав у неї тремтіння насолоди, зараз здавався витонченим допитом.

— Чому ти про це запитуєш саме зараз? — його голос став нижчим, у ньому з’явилися ті самі владні нотки, які вона відчувала тієї ночі в його квартирі.

— Бо математика не терпить пустих невідомих, Артеме. Я знайшла згадки про фонд «Астрея». Він фігурував у справах твого брата. Ти ніколи не казав, що він працював на них.

Артем забрав руку. Між ними наче виросла крижана стіна. — Мій брат працював на правду, Софі. А «Астрея» була лише ширмою для Віктора. Навіщо ти копаєшся в попелі? Ми перемогли. Ми вільні.

Він подався вперед, і його губи накрили її шию — владно, пристрасно, наче він намагався випалити її сумніви своїм жаром. Софія заплющила очі. Її тіло відгукнулося миттєво — інстинкти вимагали здатися, розчинитися в цьому чоловікові, забути про відео, про борги, про вбивства. Його руки ковзнули нижче, притягуючи її до себе з такою силою, що в неї перехопило подих.

— Забудь про цифри, — прошепотів він їй у губи, і в його поцілунку був смак вина та небезпеки. — Просто відчуй мене. Тут і зараз.

Він підхопив її на руки і поніс до вітальні, де на дивані ще лежав забутий плед. Кожен його рух був просочений тією самою «хижою» пристрастю, яку вона так любила і якої тепер боялася. Коли він вривався в неї — різко, глибоко, володіючи кожним міліметром її тіла — Софія на мить повірила, що Андрій збрехав. Що цей чоловік не може бути її ворогом.

Але в момент найвищої насолоди, коли її пальці впилися в його плечі, вона відчула під шкірою Артема старий, ледь помітний шрам у формі літери «А». Такий самий символ був на печатці фонду «Астрея» у документах її батька.

Коли Артем заснув, Софія тихо вислизнула з ліжка. Її серце калатало, наче впіймана птаха. Вона взяла телефон і побачила повідомлення від Кароліни, надіслане годину тому:

«Софі, я на місці. Тут у промзоні старий архів «Оріона». Тут є записи, які не встигли знищити. Але я тут не одна. Хтось стежить. Терміново приїзди, якщо хочеш знати правду про брата Артема. Це не Віктор його вбив, Софі. Його вбила... любов».

Софія швидко вдяглася, кинула останній погляд на сплячого Артема — такого вродливого, такого надійного і такого небезпечного — і вийшла з дому.

Вона ще не знала, що в цю хвилину за нею вже виїхали дві машини без номерів. І що Артем, як тільки зачинилися двері, розплющив очі. У його погляді не було сну. Там була лише холодна, розрахункова печаль.

— Я ж просив тебе не шукати, Софі, — тихо промовив він у порожнечу кімнати.