25

Сирени поліції за вікнами маєтку поступово затихали, поступаючись місцю важкій, гнітючій тиші всередині. Маргариту Степанівну виводили під руки — вона йшла рівно, з високо піднятою головою, наче це був не арешт, а вихід на червону доріжку, але її очі, колись сповнені холодної влади, тепер нагадували згаслі вуглі.

Софія сиділа на дивані, міцно притискаючи до себе Ніку. Дівчинка знову заснула, виснажена пережитим страхом, її дихання було тихим і мірним. Софія відчувала кожне це зітхання як перемогу в найважчій війні свого життя.

Артем стояв біля розбитого вікна. Його силует на тлі прожекторів здавався чорною тінню. Він не підходив до неї. Він знав, що лінія фронту між ними зараз проходить не через спільну перемогу, а через ту саму логарифмічну лінійку, що лежала на підлозі поруч із документами.

— Чому ти не сказав про брата раніше? — голос Софії розрізав тишу. Вона не дивилася на нього, її погляд був прикутий до заспокійливого обличчя доньки.

Артем повільно повернувся. Його щока все ще червоніла від її ляпаса. — Бо помста — це самотня дорога, Софі. Я не хотів робити тебе частиною свого розрахунку більше, ніж це було необхідно. Я боявся, що якщо ти дізнаєшся про мою особисту ненависть, ти не повіриш у мої почуття до тебе. Подумаєш, що ти лише засіб для мого «вендетти».

— А хіба це не так? — вона нарешті підняла на нього очі, в яких блищала гірка іронія. — Ти використав мене, щоб дістатися до Маргарити. Ти використав моє тіло, щоб заспокоїти свою совість перед тим, як віддати мою дитину в руки монстра.

— Я кохаю тебе, Софіє Бережна, — сказав він, і в цих словах було стільки виснаженої правди, що повітря в кімнаті знову завібрувало від напруги. — І це — єдина змінна, яку я не зміг передбачити. Я планував знищити Мельниченків. Я не планував померти в тобі тієї ночі.

Софія хотіла щось відповісти, але в вітальню забігла Кароліна. Вона була захекана, її туш потекла, роблячи її схожою на сумного клоуна.

— Андрій... — видавила вона. — Він зник з лікарні.

Артем миттєво підхопився, рука автоматично лягла на кобуру. — Як зник? Він був під охороною!

— Охоронців знайшли зв'язаними в підсобці. Хтось допоміг йому. Маргарита діяла не сама, Артеме. У Віктора Петровича є «тіньовий» фонд, про який ми не знали. Хтось дуже впливовий не хоче, щоб Андрій заговорив у суді. Його не викрали... його вивезли, щоб остаточно «зачистити».

Софія відчула, як холодний піт проступив на лобі. — Якщо Андрія приберуть, ми не доведемо причетність Віктора до вбивства твого брата, Артеме. Він залишиться лише «свідком» фінансових махінацій. Він вийде під заставу за тиждень!

— Він не вийде, — Артем швидко набирав номер на телефоні. — Кароліно, де був останній сигнал з його браслета?

— Траса на Одесу. Район недобудованого мосту... того самого, який Мельниченки закинули три роки тому через просідання ґрунту.

Софія різко підвелася. — Цей міст... тато робив для нього розрахунки опор. Він казав, що там аномальна зона розмиву. Якщо Андрія везуть туди... це ідеальне місце для «нещасного випадку». Одна машина в річці — і жодних доказів.

Вони мчали по порожньому шосе. Артем витискав із позашляховика все можливе. Софія сиділа на пасажирському сидінні, намагаючись зосередитися на координатах. Ніку вони залишили з батьками під посиленою охороною поліції, але Софія все одно відчувала примарну присутність доньки поруч.

— Ти розумієш, що це пастка? — запитала вона, дивлячись на профіль Артема. — Якщо Андрія везуть туди, то вони чекають і на нас. Ти для них — небезпечний свідок. Я — власниця патентів, які їм потрібно поховати разом із «Оріоном».

— Знаю, — кивнув він, не збавляючи швидкості. — Але я не можу дати йому померти. Не зараз. Він має вижити, щоб стати цвяхом у труні свого батька. І... Софі...

— Що?

— Якщо ми не виберемося... знай, що той ляпас... я його заслужив. Але ту ніч — ні. Вона була найкращим, що траплялося зі мною за все життя.

Софія промовчала. Вона не могла зараз бути ніжною. Її мозок працював як комп'ютер, вираховуючи кут нахилу мосту та швидкість течії річки. Вона знала: зараз працює не любов і не ненависть. Працює фізика опору.

Попереду з'явилися обриси недобудованої естакади. Величезні бетонні палі, схожі на кістки доісторичних монстрів, стирчали з туману. На самому краю мосту, там, де дорога обривалася в порожнечу над чорною водою, стояв чорний лімузин Мельниченків.

Поруч із ним стояли двоє чоловіків у камуфляжі. Вони тримали під руки скривавленого, напівпритомного Андрія.

— Зупиняйся! — крикнула Софія.

Артем різко загальмував, піднімаючи хмару гравію. Він вийшов з машини, тримаючи пістолет на рівні очей. Софія вийшла з іншого боку.

З лімузина повільно вийшов Віктор Петрович. Він виглядав спокійним, майже врівноваженим. В одній руці він тримав дорогу сигару, в іншій — запальничку, яка давала слабке, але зловісне світло.

— Артеме, Артеме... — зітхнув Віктор. — Ти був таким перспективним хлопцем. Твій брат теж був розумним, але занадто принциповим. Ви, Волкові, ніяк не збагнете: у великому будівництві бетон тримається не на арматурі, а на крові та мовчанні.

— Твій час вийшов, Вікторе, — Артем зробив крок вперед. — Поліція вже їде. Маргарита вже дає свідчення.