24

Артем стискав кермо так, що біліли кісточки пальців. Він кілька разів намагався почати розмову, але натикався на кам’яний профіль Софії. Вона сиділа поруч, загорнута у свою ненависть, як у броню.

— Софі... — нарешті тихо промовив він, не відриваючи погляду від траси. — Я знаю, що ти зараз відчуваєш. Ти маєш право вважати мене потворою. Але Маргарита — це не Андрій. Вона не грає за правилами бізнесу. Вона грає життями. Якби я не дав їй відчути, що вона перехопила ініціативу, вона б просто прибрала тебе ще в лікарні.

— Перестань виправдовуватися, Артеме, — відрізала Софія. Її голос був позбавлений будь-якої вібрації. — Ти вибрав найкоротший шлях, забувши, що на цьому шляху стоїть моя дитина. Ти кажеш про стратегію, а я відчуваю лише те, як твої губи на моїй шиї вночі стають поцілунком Іуди. Кожен твій дотик тепер пече мені зрадою.

Артем різко вдарив по гальмах, зупиняючи машину на узбіччі. Він розвернувся до неї, і в тьмяному світлі приладової панелі його обличчя здавалося порізаним глибокими тінями.

— Зрадою? — він перехопив її погляд. — Я шість років чекав на можливість знищити цей клан! Шість років я збирав кожен папірець, кожен доказ того, як вони розтерзали твого батька і мою родину! Так, Софі, мою теж! Віктор Петрович не просто вкрав проекти Володимира Миколайовича. Він довів мого брата до самогубства, коли той відмовився підписувати акти прийому «Оріона».

Софія завмерла. Це була та частина рівняння, про яку вона не здогадувалася.

— Мій брат був інженером на першій черзі будівництва, — продовжував Артем, і його голос тепер тремтів від пригніченої люті. — Він побачив тріщини в опорах. Він прийшов до Віктора. А наступного дня його знайшли в петлі. Я став адвокатом не заради грошей, Софі. Я став ним, щоб стати їхнім нічним кошмаром. І коли я зустрів тебе... я спочатку бачив у тобі лише частину плану. Але та ніч... — він замовк на мить, боляче стиснувши щелепи. — Та ніч була єдиною справжньою річчю в моєму житті за останні шість років. Пробач, що я такий самий зламаний, як і вся ця історія.

Софія дивилася на нього, і стіна її люті почала давати тріщини. Вона бачила перед собою не всесильного адвоката, а чоловіка, який був так само отруєний помстою, як і вона.

— Ми два нещасних вектори, Артеме, — тихо сказала вона, торкнувшись своєї щоки, яка все ще палала від спогадів про його поцілунки. — Ми перетнулися в точці болю. Але якщо ти хоч на секунду помилишся там, у Маргарити... я не просто тебе покину. Я стану твоїм останнім прокляттям.

— Я знаю, — він знову завів двигун. — Ми вже близько.

Мисливський будиночок Мельниченків виглядав як середньовічна фортеця, прихована за високими соснами. Жодного зайвого світла — лише ліхтарі біля важких дубових дверей.

На порозі їх зустрів мовчазний охоронець і провів до вітальні. Там, біля каміна, в якому ліниво потріскували дрова, у великому кріслі сиділа Маргарита Степанівна. Вона тримала на колінах розгорнуту книгу, а поруч, на маленькому дивані, спала Ніка, накрита пледом. Маленька рука дівчинки все ще стискала лінійку.

При баченні доньки Софія кинулася вперед, але охоронець перегородив їй шлях, поклавши руку на кобуру.

— Спокійніше, Софіє Володимирівно, — Маргарита навіть не підняла голови від книги. — Дитина спить. Їй тут подобається. Вона каже, що у мене дуже гарні казки. Особливо про те, як один талановитий архітектор колись втратив серце і розум через одну... дуже пересічну жінку.

Софія зупинилася, важко дихаючи. Вона відчула, як Артем став за її спиною, його присутність була майже відчутною фізично — як натягнута струна.

— Досить казок, Маргарито Степанівно, — голос Софії був як удар батога. — Ви хотіли документи? Вони тут.

Вона кинула на низький столик теку, яку вони підготували з Артемом. Там були підписані відмови від усіх прав на патенти, передача акцій та — найголовніше — заява про те, що Софія бере на себе всю відповідальність за «технічні помилки» в проекті «Оріона». Це була ціна свободи її доньки.

Маргарита повільно відклала книгу і піднялася. Вона підійшла до столу, перегортаючи папери довгими пальцями з ідеальним манікюром.

— Ти так легко віддаєш свою честь, Софіє? Твій батько тримався довше. Він був готовий гнити в тюрмі, поки я не нагадала йому, що в нього є маленька донька... ти.

Маргарита підняла очі на Софію. У цьому погляді була не просто зневага — там була чорна, нічим не заповнена порожнеча. — Ти — його живий доказ зради. Щоразу, коли я дивилася на тебе в «Оріоні», я бачила його очі. Очі чоловіка, який вибрав не владу і не мене, а сіру мишу Олену.

— Ви програли двадцять років тому, — Софія зробила крок вперед, ігноруючи охоронця. — Ви можете забрати гроші, можете забрати будівлі, але ви ніколи не зможете стерти той факт, що він вас ніколи не кохав. Навіть коли підписував ваші папери. Навіть коли ви жили під одним дахом. Він кохав мою маму. І кохає досі.

Ляпас, який Маргарита нанесла Софії, був швидким і сухим. Артем смикнувся вперед, але Софія зупинила його жестом. Вона лише витерла кутик рота, де з’явилася крапля крові, і посміхнулася — страшно і переможно.

— Це все, на що ви здатні? — прошепотіла Софія. — Бити жінку, яка вже забрала у вас головне? Подивіться на телефон, Маргарито Степанівно. Прямо зараз.

Маргарита нахмурилася, але взяла смартфон, що лежав на камінній полиці. На екрані мигтіло повідомлення від Віктора Петровича. «Вони знають про другу лінійку. Поліція вдома. Тікай».