23

Фотографія на екрані телефону була наче математична помилка, що в одну мить обвалила всю ідеально вибудовану систему Софії. Ніка. Її маленька дівчинка в яскравому сарафані сиділа на задньому сидінні машини, притискаючи до себе ту саму логарифмічну лінійку. Поруч, наче тінь із пекла, посміхалася Маргарита Степанівна.

Світ навколо Софії почав втрачати кольори. Вона повільно підняла погляд на Артема. Ще кілька годин тому ці плечі були її єдиним захистом, а ці руки дарували їй забуття, від якого крутилася голова. Тепер він стояв перед нею — чужий, зібраний, з тим самим непроникним блиском в очах, який вона навчилася ненавидіти в Мельниченках.

— Ти знав, — прошепотіла вона. Голос зрадницьки затремтів, і перша гаряча сльоза пропекла щоку. — Коли ти цілував мене вночі... коли ти шептав, що я нарешті в безпеці... ти вже знав, що вони забирають мою доньку?

— Софі, послухай мене уважно... — Артем спробував зробити крок до неї, але вона різко викинула руку вперед, зупиняючи його.

— Не підходь! — вигукнула вона, і цей крик болем відбився від бетонних стін в'язничного коридору. — Ти брехун, Артеме! Ти звичайний, підлий брехун! Я повірила тобі... Господи, я вперше за десять років комусь по-справжньому повірила! Я відкрилася тобі, я впустила тебе у своє життя, у свою знівечену душу, а ти в цей час вираховував, як вигідніше підставити мою дитину під удар?!

— Я не підставляв її! — Артем теж зірвався на крик, і в його погляді на мить промайнуло щось схоже на розпач. — Я мінімізував ризики! Якби я втрутився раніше, Маргарита б просто знищила вас обох. Я дав їй ілюзію перемоги, щоб виграти час!

— Час для чого?! — Софія зробила різкий крок до нього, і перш ніж він встиг зреагувати, її долоня з усією силою врізалася в його щоку.

Ляпас пролунав як постріл у тиші. Голова Артема смикнулася вбік, на шкірі миттєво почав проявлятися багряний слід від її пальців. Він не поворухнувся. Не підняв руки, щоб захиститися чи перехопити її. Він просто стояв, важко дихаючи, і дивився на неї з такою сумішшю болю, провини та впертої рішучості, що Софії на мить стало нестерпно дихати.

— Нащо ти кажеш, що кохаєш? — вона майже ридала, хапаючи його за лацкани піджака і безсило трусячи, намагаючись вибити з нього цю крижану впевненість. — Хіба так кохають? Хіба ставлять дитину на шахову дошку як пішака? Ти такий самий, як Андрій! Тільки він діяв грубо, як варвар, а ти... ти дієш витончено, як хірург. Ти просто вирахував, що моя дитина — це прийнятна ціна за твою особисту перемогу над Мельниченками!

— Це не ціна... — він нарешті перехопив її руки, силою притискаючи їх до своїх грудей, прямо над серцем, яке калатало об його ребра, наче загнаний звір. — Софі, подивися на мене! Пробач мені. Пробач, що не знайшов іншого шляху. Я ненавиджу себе за кожну твою сльозу. Але клянуся своїм життям — з голови Ніки не впаде жодна волосина. Я випалю це місто дотла, якщо з нею щось станеться.

Софія відчула, як її сила витікає разом із солоними краплями. Вона безсило притислася лобом до його грудей, продовжуючи стискати тканину його піджака. Вона ненавиділа його за цю стратегію, але це було єдине тіло у світі, до якого вона хотіла притулитися, щоб не впасти в безодню.

— Я ніколи тобі цього не пробачу, — прошепотіла вона в його сорочку. — Навіть якщо ми врятуємо її... між нами завжди стоятиме ця ніч. Ніч, коли ти вибрав логіку замість моєї довіри.

У цей момент Кароліна, яка досі мовчки стояла в тіні, зробила крок вперед. Її обличчя було блідим, як крейда.

— Софіє, — тихо покликала вона. — Є дещо, що ти маєш знати перед тим, як ми поїдемо до Маргарити. Це було в зашифрованих файлах Віктора.

Софія відсторонилася від Артема, витираючи обличчя тильною стороною долоні. — Що ще? Яка ще таємниця має мене добити?

— Твій батько... Володимир Миколайович... він потрапив у цю пастку двадцять років тому не через гроші. Маргарита Степанівна... вона була його першою дружиною, Софі. Ще до твоєї матері.

Світ Софії здригнувся знову. Уривки розмов, дивні погляди Маргарити, її ненависть до "Бережних" — усе раптом склалося в одне страшне рівняння.

— Вона підставила його, звинуватила в розкраданні держмайна, а потім дозволила Віктору "врятувати" його в обмін на вічне рабство. Маргарита ненавидить тебе не тому, що ти дружина її сина. Вона ненавидить тебе, бо ти — донька жінки, заради якої Володимир покинув її. Весь "Оріон" — це пам'ятник її знехтуваному самолюбству.

Софія випрямилася. Її погляд став сухим і гострим, як скальпель. Емоції не зникли, але вони перетворилися на паливо. — Значить, це не бізнес. Це вендета.

Вона вирвала свої руки з долонь Артема і взяла телефон, який почав несамовито вібрувати. На екрані світилося: "Маргарита".

— Слухаю, Маргарито Степанівно, — голос Софії був настільки рівним, що Артем мимоволі напружився. — Сподіваюся, ви вже приготували чай для моєї доньки. Бо я вже виїжджаю, щоб поставити крапку в цій історії. І повірте, ваш фундамент не витримає того, що я везу з собою.

Вона подивилася на Артема — холодно, професійно, наче між ними ніколи не було тієї палкої ночі. — Їдемо, адвокате. Але не думай, що цей ляпас був останнім. Ти повернеш мені доньку, а потім ми розрахуємося по кожному пункту нашого спільного рахунку.

Артем лише мовчки схилив голову, приймаючи цей вирок. Він знав: зараз він має бути для неї лише зброєю. А людиною він спробує стати пізніше. Якщо вона дозволить.