22

Світло в квартирі Артема було приглушеним, лише поодинокі відблиски вуличних ліхтарів пробивалися крізь мокре від дощу скло. Але Софії не потрібне було світло. Вона відчувала Артема кожною клітиною шкіри. Його близькість після холоду в'язниці здавалася розпеченим металом.

Він притиснув її до стіни в коридорі, і цей рух був позбавлений будь-якої делікатності. Це було володіння. Його руки, важкі й гарячі, миттєво опинилися під її піджаком, безжально розриваючи тонку тканину блузки. Софія вигнулася назустріч, закинувши голову, і з її губ зірвався стогін, який вона більше не намагалася придушити.

— Ти впевнена? — прохрипів він їй у самі губи, хоча його пальці вже впевнено розстібали її пояс, а коліно розсувало її стегна, завойовуючи простір.

— Менше слів, Артеме... — вона вчепилася нігтями в його плечі, притягуючи ближче. — Просто змусь мене забути все, крім тебе.

Він не змусив її чекати. Його рот накрив її шию, залишаючи палкі мітки, які завтра стануть свідченням її свободи. Кожен його дотик був як поклик — владний, майже первісний. Він не просто торкався її тіла, він вривався в її особистий простір, руйнуючи всі бар'єри, які вона вибудовувала роками.

Вона відчула, як він підхопив її під стегна, піднімаючи, і вона обхопила його ногами, притискаючись вологим центром до його твердого бажання. Ритм їхніх тіл збився, перетворюючись на хаотичну пульсацію. Це була не просто близькість — це була жага випити одне одного до дна.

Артем вніс її до спальні, але не поклав на ліжко, а кинув на шовкові простирадла, миттєво нависаючи зверху. Його погляд був темним, хижим. Він дивився на неї так, наче вона була його найбільшою перемогою і водночас його єдиною слабкістю. Коли він нарешті увійшов у неї — різко, глибоко, до самого серця — Софія відчула, як її світ остаточно розпався на тисячі іскристих фрагментів.

Це було за межами насолоди. Це було боляче і прекрасно водночас. Кожен поштовх вимивав із її пам'яті огидні спогади про Андрія, про його холодні, технічні дотики. Артем брав її так, ніби хотів викарбувати своє ім'я всередині неї. Його рухи були швидкими, владними, позбавленими будь-якої математичної точності, але сповненими чистої, некерованої пристрасті.

Софія дряпала його спину, її дихання перетворилося на суцільний крик, який він гасив поцілунками. Вона хотіла цього володіння, хотіла бути завойованою, щоб нарешті відчути себе не формулою, а живою жінкою, чиє тіло здатне на такий інтенсивний відгук.

Коли фінальна хвиля накрила їх обох, вона відчула, як Артем здригнувся, виливаючи в неї не лише свою пристрасть, а й усю ту ніжність, яку він так довго приховував за маскою професіоналізму. Вони лежали в темряві, важко дихаючи, і єдиним звуком у кімнаті було шалене биття двох сердець, що нарешті знайшли спільний ритм.

Софія прокинулася від того, що Артем обережно перебирав пасма її волосся. Вона лежала на його грудях, відчуваючи міцне кільце його рук. У кімнаті панувала тиша, але це вже не була тиша самотності.

— Про що думаєш? — тихо запитав він. Його голос все ще був трохи захриплим після ночі.

Софія підняла голову і подивилася на нього. На його плечі виднілися сліди її нігтів, і вона відчула дивний прилив гордості. — Думаю про те, що це була єдина задача в моєму житті, яку я не хотіла розв'язувати логічно.

Він посміхнувся і поцілував її в чоло. — Логіка нам ще знадобиться сьогодні. Андрій не пробачить того, що сталося в суді. І він точно не пробачить того, що ти зараз тут, зі мною.

— Нехай не прощає, — Софія сіла в ліжку, дозволяючи ковдрі зісковзнути, не відчуваючи ні краплі ніяковості. — Він більше не має влади над моїм тілом. А отже, він не має влади над моїм життям.

В цей момент на тумбочці завібрував телефон Артема. Він глянув на екран, і його обличчя миттєво стало серйозним. — Це з поліції. Вночі в камері Андрія стався інцидент.

Напруга між ними в ту хвилину була майже відчутною фізично. Артем завмер із телефоном біля вуха, а Софія спостерігала, як м’язи на його спині перетворюються на камінь. Повітря, що ще мить тому було сповнене інтимністю та солодким виснаженням, раптом стало сухим і колючим.

РОЗДІЛ 22 (Продовження). ТЕОРІЯ ХАОСУ

— Коли це сталося? — голос Артема був низьким і небезпечним. — Зрозумів. Нікого не підпускайте. Я буду через двадцять хвилин.

Він кинув телефон на ліжко і глянув на Софію. В його очах більше не було ніжності — там палав професійний азарт, змішаний із тривогою.

— Андрій... — Артем почав швидко одягатися, натягуючи сорочку прямо на оголене тіло. — Його знайшли в камері з перерізаними венами. Але це не самогубство, Софі. Рани занадто глибокі й... специфічні. Хтось намагався інсценувати суїцид, але зробив це так, щоб він страждав якнайдовше.

Софія відчула, як крижаний холодок пробіг по хребту, стираючи залишки жару після ночі. Вона повільно піднялася, загортаючись у шовковий халат, який здавався занадто тонким захистом від новин. — Це Віктор? — запитала вона, і її власний голос здався їй чужим. — Батько вирішив прибрати сина, щоб той не розповів зайвого?

— Або Маргарита, — Артем застібнув ремінь і підійшов до неї, міцно взявши за плечі. — Вона знає, що Андрій — слабка ланка. Він міг зламатися під тиском твоїх погроз. Для неї репутація клану і її власна свобода дорожчі за життя сина. Софі, ти залишаєшся тут. Кароліна вже їде, вона привезе Ніку. Тут безпечно, квартира під охороною.