21

Повітря в кабінеті для побачень СІЗО було настільки густим від запаху хлорки та дешевого тютюну, що Софії здавалося, ніби вона задихається. Вона чекала десять хвилин, і кожна секунда відбивалася в її скронях важким молотом.

Коли двері відчинилися і ввели Андрія, вона мимоволі стиснула кулаки так, що нігті впилися в долоні. На ньому більше не було італійського костюма — лише сіра тюремна роба, яка дивно контрастувала з його все ще зарозумілим обличчям. Він сів навпроти, розділений з нею лише подряпаним пластиком, і зняв слухавку.

— Прийшла подивитися на мій крах, люба? — його голос у динаміку був хрипким, отруйним. — Чи, може, Артемчик уже не так добре справляється в ліжку, як у суді, і ти скучила за справжнім чоловіком?

Софія відчула, як всередині піднімається гаряча хвиля огиди. Це не був просто гнів — це була чиста, концентрована ненависть. — Ти надіслав своїх псів до моєї матері, Андрію, — промовила вона, і її голос був схожий на лезо, що ковзає по льоду. — Ти думав, що це мене налякає? Ти думав, я прибіжу благати тебе зупинитися?

Андрій засміявся, і цей звук викликав у неї нудоту. — Я просто нагадую, що я все ще Мельниченко. Навіть тут. Ти можеш забрати мої гроші, Софі, ти можеш зруйнувати мої будинки, але ти ніколи не вирвеш мене зі своєї крові. Ти — мати моєї дитини. Ти належиш мені до кінця своїх днів.

Софія подалася вперед, майже впритул до перегородки. Її очі горіли таким лютим вогнем, що Андрій мимоволі відсахнувся. — Послухай мене уважно, ти, нікчемна копія свого батька. Якщо хоч один твій "охоронець" наблизиться до мого дому ближче, ніж на кілометр, я опублікую не розрахунки фундаменту. Я опублікую записи з твого приватного сервера. Ті, де ти обговорюєш з підрядниками, як саме ти "утилізував" робітників, що загинули на будівництві два роки тому. Ти сядеш не за шахрайство. Ти сядеш на довічне за вбивства.

Обличчя Андрія зблідло, перетворившись на маску жаху. — Ти не посмієш... Ти теж у цьому замішана як дружина...

— Я вже не твоя дружина. Я — твоя кара, — вона кинула слухавку. Гуркіт пластику об стіл пролунав як постріл.

Дощ знову почав періщити по склу. Софія стояла посеред вітальні, її все ще трясло. Ненависть, яка підтримувала її в СІЗО, тепер виходила назовні через дрібне тремтіння рук. Артем зачинив двері, клацнувши замком, і мовчки підійшов до неї.

— Софі, ти тремтиш. Тобі треба лягти...

Вона різко повернулася до нього. Її дихання було уривчастим. Уся та напруга, всі місяці брехні, біль від втрати дитини і лють на Андрія — все це сфокусувалося в одній точці. Вона дивилася на Артема — на чоловіка, який став її єдиним світлом у цьому пеклі.

— Я не хочу лягати, Артеме, — прошепотіла вона, роблячи крок до нього. — Я хочу відчути, що я жива. Що я належу тільки собі.

Вона схопила його за лацкани піджака і потягнула на себе. Це не було ніжне прохання — це був виклик, вибух пристрасті, що роками пригнічувалася під пресом ідеального шлюбу з Мельниченком. Артем завмер на секунду, приголомшений силою її емоції, а потім його руки, міцні й гарячі, обхопили її обличчя.

Їхній поцілунок був зі смаком дощу та відчаю. Артем цілував її так, наче намагався випалити зі своєї пам'яті (і з її тіла) кожен дотик Андрія. Це було грубо, відверто і неймовірно чесно.

Софія відчула, як піджак Артема падає на підлогу. Її руки заплуталися в його волоссі, вона притискалася до нього так сильно, наче намагалася розчинитися в його силі. У цій близькості не було математики, не було логіки — була лише первісна потреба знайти захист і нарешті виплеснути все, що накопичилося всередині.

Він підхопив її на руки, не перериваючи поцілунку. Софія обхопила його ногами за талію, відчуваючи кожним міліметром шкіри його серцебиття — таке ж швидке й хаотичне, як і її власне. У цій кімнаті, під звуки весняної зливи, вона нарешті розщепила своє минуле на атоми.