20

Ранок судового засідання видався сірим і туманним. Будівля районного суду, стара сталінська споруда з високими стелями та зачовганим паркетом, тиснула своєю казенною важкістю. Софія стояла біля вікна в коридорі, вдивляючись у розмиті силуети дерев. На ній був темно-синій костюм — суворий, бездоганно відпрасований. Вона виглядала як капітан корабля, що готується до шторму.

— Ти бліда, — Артем підійшов ззаду, простягаючи їй паперовий стакан з гарячим чаєм. — Може, все ж таки дозволиш мені говорити самому? Твоє завдання сьогодні — просто бути присутньою.

Софія взяла стакан, відчуваючи, як тепло проникає крізь пальці. — Ні, Артеме. Суддя Ковальчук має почути не адвоката. Він має почути жінку, яку вони вважали своєю власністю. Математика не терпить посередників.

Двері зали засідань відчинилися з неприємним скрипом. Зал був майже порожнім, якщо не рахувати кількох журналістів, яких Артем зміг залучити через свої канали. На лаві підсудних, як і очікувалося, нікого не було — Андрій перебував у СІЗО, і його представляв новий адвокат, худорлявий чоловік із масляним поглядом на прізвище Штерн. Суддя Ковальчук увійшов швидко. Це був чоловік років шістдесяти з важкими повіками та обличчям, яке здавалося витесаним із застиглого жиру. Він не дивився ні на кого. Його завдання було простим: закрити справу за тридцять хвилин, розділити майно за схемою Мельниченка і піти пити коньяк, куплений на їхні відкати.

— Слухається справа про розірвання шлюбу та розподіл майна між Мельниченком А. В. та Мельниченко С. В., — прогнусавив він. — Позивач наполягає на збереженні за ним прав на бренд «Оріон» та супутні патенти...

— Ваша честь, — голос Софії пролунав несподівано чітко, розрізавши затхле повітря зали. — Я хотіла б внести клопотання.

Ковальчук нарешті підняв очі. У них читалося роздратування. — Позивачка, зачекайте свого черги. Ваша позиція викладена в заяві...

— Моя позиція змінилася, Ваша честь, — Софія підійшла до трибуни. Вона поклала перед собою ту саму теку, яку принесла Кароліна. — Разом із заявою про розірвання шлюбу ми подаємо заяву про шахрайство в особливо великих розмірах та загрозу життю громадян.

Штерн підскочив зі свого місця. — Це суперечить регламенту! Ми розглядаємо цивільну справу!

— Це не просто цивільна справа, — Софія подивилася прямо в очі судді. — Це справа про фундамент. Буквально. У цій теці — докази того, що будівництво житлового комплексу «Оріон» велося з порушенням усіх можливих норм міцності. Мій чоловік, Андрій Мельниченко, свідомо фальсифікував розрахунки навантажень. Якщо цей суд зараз підтвердить його право на ці патенти, ви автоматично стаєте співучасником майбутньої катастрофи.

Ковальчук зблід. Він знав про гроші, але він не знав про технічні ризики. Гроші можна приховати. Обвал будинку — ні.

Артем вчасно підхопив ініціативу, розгортаючи перед суддею великі аркуші з графіками. — Ваша честь, пані Бережна — а моя клієнтка наполягає на поверненні дівочого прізвища — провела незалежний аудит за останні 48 годин. Ось список офшорних рахунків, через які виводилися кошти, призначені на закупівлю високоякісного бетону. І ось тут... — Артем зробив паузу, поклавши перед суддею копію виписки з його власного рахунку в закордонному банку, — прізвища тих, хто допомагав ці кошти легалізувати.

У залі запала тиша. Було чути тільки, як цокає годинник на стіні. Журналісти почали швидко писати в блокнотах. Штерн повільно сів на місце, зрозумівши, що сценарій пішов прахом.

— Ви... ви розумієте, що це серйозні звинувачення? — голос судді затремтів.

— Саме тому ми вимагаємо відводу цього складу суду та передачі справи до Вищої ради правосуддя та НАБУ, — спокійно додала Софія. — Разом із цими документами.

Вона бачила, як руки Ковальчука сховалися під стіл. Він був загнаний у кут. Софія не відчувала тріумфу — вона відчувала лише втому, яка нарешті почала заміщуватися відчуттям чистоти. Вона очищала своє життя від бруду, цифра за цифрою.

Коли суддя оголосив перерву на «невизначений термін» і фактично втік із зали, Артем і Софія вийшли на вулицю. Дощ припинився, і крізь хмари почало пробиватися сонце.

— Ти була неймовірною, — Артем допоміг їй накинути пальто. — Ти бачила його обличчя? Він зрозумів, що якщо він не здасть Андрія, він піде разом із ним.

— Це лише перший крок, Артеме, — Софія подивилася на свої руки. Вони більше не тремтіли. — Андрій ще не знає, що я оприлюднила дані про фундамент. Він думав, що я буду битися за гроші. А я б’юся за істину.

— Софі... — Артем завагався. — Ти розумієш, що тепер «Оріон» нічого не вартий? Акції впадуть до нуля. Ти не отримаєш ніякої компенсації.

— Я отримаю набагато більше, — вона вперше за день щиро посміхнулася. — Я отримаю право знести те, що збудовано на брехні, і звести нове на міцному ґрунті. Чисті розрахунки коштують дорожче за золоті злитки Мельниченка.

У цей момент до них підбігла Кароліна. Вона виглядала переляканою. — Софіє, Артеме! Мені щойно дзвонили з лікарні. Олену Петрівну... вашу маму... її намагалися відвідати якісь люди. Вони представилися «службою безпеки Мельниченка». Володимир Миколайович не впустив їх, але вони сказали, що «це тільки початок».

Софія відчула, як серце пропустило удар. Андрій, навіть сидячи в камері, продовжував тягнути свої щупальця до її найдорожчих людей.