18

Лікарняні двері нарешті зачинилися за спиною, залишивши по собі стійкий запах хлорки та спогади про білу стелю. Софія стояла на ґанку, заплющивши очі й підставивши обличчя під тепле квітневе сонце. Воно більше не здавалося їй ворожим. Кожен вдих давався легше, хоча всередині все ще жила тупа порожнеча — нагадування про те, що вона втратила в тому похмурому коридорі СІЗО.

Артем обережно підтримував її за лікоть. Він не поспішав, даючи їй можливість відчути цей момент — момент першого кроку в життя, де більше не було прізвища Мельниченко.

— Готова? — тихо запитав він.

— Готова, — Софія розплющила очі й усміхнулася. — Вероніка знає, що я вже їду?

— Вона не просто знає. Вона зранку окупувала вікно і відмовляється снідати, поки не побачить твою машину.

Коли вони під’їхали до батьківського будинку, Софія побачила маленьку постать у яскраво-жовтому сарафані. Ніка справді притислася носом до скла, а як тільки автомобіль зупинився, двері будинку розчахнулися. Маленька дівчинка полетіла вниз сходами, наче яскравий метелик.

— Мамусю! Мамочко! — кричала вона на весь двір.

Софія присіла, ігноруючи різкий біль у швах, і розставила руки. Ніка врізалася в неї, обвивши маленькими рученятами шию. Вона пахла дитячим шампунем, солодким печивом і домом. Софія занурилася обличчям у її м’яке волосся, і перші справжні сльози — не відчаю, а полегшення — потекли по її щоках.

— Ти так довго була у лікарів, мамо! Ти вже не хворієш? — Ніка відсторонилася і своїми крихітними долоньками почала витирати сльози з обличчя Софії. — Я малювала тобі цифри! Дідусь сказав, що цифри допомагають тобі думати. Дивись, я навчилася малювати вісімку! Вона схожа на нескінченність, правда?

Софія здригнулася. Дитина, навіть не знаючи того, дала їй найточнішу відповідь. — Так, сонечко. Це нескінченність. І наша любов — теж.

На ґанку з’явилися батьки. Володимир Миколайович помітно здав, його плечі опустилися, але в очах знову з'явився живий блиск. А поруч з ним стояла Олена Петрівна. Вона була без свого звичного халата — у світлій сукні, з акуратно зібраним волоссям. Її руки більше не тремтіли.

— Софійко, — мама підійшла і обійняла доньку. — Артем нам усе розповів. Про таблетки... про Віктора. Я... я наче прокинулася після двадцятирічного сну, дитино.

— Мамо, тепер усе буде інакше, — Софія взяла її за руки. — Ми більше ніколи не дозволимо їм диктувати нам, хто ми такі.

Вероніка, відчувши серйозність моменту, раптом схопила за руку Артема, який скромно стояв осторонь. — Артеме, а ти тепер завжди будеш привозити маму додому? — запитала вона, дивлячись на нього своїми великими, серйозними очима.

Артем на мить завагався, глянувши на Софію. Вона кивнула, ледь помітно, але впевнено. — Завжди, Ніко. Якщо мама дозволить.

Обід у саду був тихим і затишним. Вероніка не відходила від Софії ні на крок, постійно підсовуючи їй найкращі шматочки пирога. — Тобі треба їсти, мамо, щоб бути сильною. Ти ж тепер головна в нашому домі! — авторитетно заявила дівчинка.

— Чому це я головна? — засміялася Софія.

— Бо дідусь сказав, що ти — як "корінь з великого числа". На тобі все тримається!

Володимир Миколайович прокашлявся, ховаючи посмішку у вуса. — Я просто пояснював їй основи архітектурної стійкості, — виправдався він. — Але Ніка права. Софіє, завтра прийдуть адвокати з "Оріона". Вони хочуть запропонувати тобі місце в наглядовій раді. Після того, як Андрія заарештували, інвестори в паніці. Їм потрібен хтось із кришталево чистою репутацією і твоїм розумом.

Софія відставила чашку з чаєм. — Я не повернуся в "Оріон", тату. Принаймні, не в той, який збудував Андрій. Я створю свою компанію. "Бережна та партнери". Ми будемо будувати за твоїми оригінальними кресленнями. Ти будеш головним архітектором. А Артем... якщо він захоче, очолить юридичний департамент.

Артем, який до цього мовчки спостерігав за Нікою, підняв погляд. — Я вже підготував документи для реєстрації, Софі. Я знав, що ти це скажеш.

Вероніка раптом підхопилася зі стільця. — А я буду малювати шпалери! З котиками та цифрами!

Всі засміялися. Це був перший справжній сміх у цьому будинку за багато років.

Проте ввечері, коли Ніка заснула, а батьки пішли до своєї кімнати, Софія залишилася на веранді з Артемом. Вона дивилася на зорі, які сьогодні здавалися особливо яскравими.

— Ти знаєш, що він вимагав зустрічі сьогодні? — тихо запитав Артем, підходячи до неї ззаду і накидаючи на плечі свій піджак. — Андрій. Через свого нового адвоката. Каже, що має "важливу інформацію" про Кароліну.

Софія навіть не здригнулася. — Він просто намагається посіяти розбрат. Це його остання зброя — сумнів. Він хоче, щоб я знову почала підозрювати всіх навколо. Але він не розуміє: я вивела його за дужки. Він більше не впливає на результат.

— Ти стала дуже сильною, Софі. Іноді мені здається, що ти стала занадто холодною до нього.

— Ні, Артеме. Холод — це теж емоція. А я до нього відчуваю лише порожнечу. Чистий аркуш, на якому більше ніколи нічого не буде написано.

Вона повернулася до нього і вперше за весь цей час сама ініціювала контакт — поклала голову йому на плече. — Дякую, що врятував не тільки мене, а й мою сім'ю.

Артем обережно обійняв її. — Я просто допоміг тобі згадати, хто ти є насправді. Математик, який не боїться складних задач.