17

Сині та червоні вогні поліцейських мигалок розрізали нічну темряву Гостомеля, перетворюючи розкішний фасад особняка на декорацію до похмурого фіналу. Звук сирен ставав усе гучнішим, заповнюючи простір і витісняючи тишу, яка ще хвилину тому здавалася вічною.

Маргарита Степанівна стояла посеред кабінету, все ще стискаючи свій витончений «Браунінг», але тепер він здавався іграшковим. Її рука, прикрашена каблучкою з масивним смарагдом, помітно тремтіла. Вона дивилася на екран телефону в руках Кароліни, де цифри глядачів продовжували невблаганно зростати, наче лічильник Гейгера в зоні відчуження.

— Ви... ви не розумієте, що ви накоїли, — прошепотіла вона, і її голос вперше за багато років втратив свою сталеву впевненість. — Ви зруйнували не нас. Ви зруйнували порядок у цьому місті.

— Ми зруйнували вашу ілюзію порядку, Маргарито, — Софія зробила глибокий вдих, хоча кожна молекула кисню віддавалася болем у грудях. — Порядок, побудований на крові та брехні, — це не стабільність. Це ентропія.

Двері підвалу розчахнулися. Група захоплення влетіла всередину з чітким брязкотом спорядження. — Поліція! Зброю на підлогу! Руки за голову!

Артем миттєво зробив крок до Софії, закриваючи її своїм тілом, хоча Маргарита вже випустила пістолет. Метал глухо вдарився об дорогий килим. Колишня «королева міста» дозволила офіцерам заломити собі руки. Її обличчя вмить постаріло; зморшки, які вона так ретельно приховувала за допомогою кращих пластичних хірургів, раптом проступили крізь маску спокою.

— Виведіть її, — наказав старший офіцер. Він глянув на Артема. — Адвокате Волков, ваші люди надали нам координати. Віктора Петровича затримали десять хвилин тому на злітній смузі. Він намагався вилетіти приватним бортом.

Артем кивнув, не відпускаючи Софію. Він відчував, як вона стає дедалі важчою в його руках. — Софі, все. Чуєш? Вони заарештовані. Всі.

Софія спробувала всміхнутися, але її губи лише ледь здригнулися. Вона дивилася, як Маргариту виводять сходами. Коли та порівнялася з Софією, стара жінка зупинилася на мить і прошипіла: — Ти все одно залишишся ніким, Софіє. Мельниченки — це історія. А ти — лише похибка.

— Похибка, яка звела ваше рівняння до нуля, — тихо відповіла Софія.

Як тільки Маргариту вивели, напруга, що тримала Софію останні години, раптово зникла. Її ноги підігнулися. Артем підхопив її, обережно опускаючи на підлогу. Кароліна підбігла з іншого боку, допомагаючи підкласти рюкзак із документами під голову Софії.

— Швидку сюди! Негайно! — крикнув Артем у бік виходу.

Через певний час Софія прокинулася від дивного відчуття: у палаті було надзвичайно тихо і світло. Вікно було прочинене, і ранкове повітря, вже по-справжньому весняне, роздмухувало легку тюлеву фіранку. На тумбочці біля ліжка стояла склянка води та лептоп Артема.

Самого Артема не було, але на стільці лежав його піджак — знак того, що він десь зовсім поруч.

Двері палати відчинилися, і увійшла Кароліна. Вона виглядала виснаженою, але в її очах більше не було того тваринного страху, який Софія бачила в СІЗО. Вона тримала в руках свіжі газети та кілька паперових стаканів з кавою.

— Ти прокинулася, — Кароліна поставила каву на стіл. — Лікар сказав, що ти — медичне диво. Твій організм мав здатися ще в Гостомелі, але ти вижила на чистому адреналіні.

— Що в новинах? — Софія спробувала сісти, і цього разу біль був терпимим.

Кароліна мовчки поклала перед нею газету. На першій шпальті було фото затримання Віктора Петровича: він закривав обличчя руками, поки поліцейські вантажили валізи з готівкою в машину. Заголовок кричав: «КІНЕЦЬ ДИНАСТІЇ: Справа "Оріона" розкриває десятиліття корупції».

— Віктор Петрович уже почав давати свідчення проти сина, — сказала Кароліна, сідаючи на край ліжка. — Він намагається виторгувати собі менший термін, спихаючи все на «молодецьку гарячковість» Андрія. А Маргарита мовчить. Вона вимагає особистого перукаря в камеру і стверджує, що трансляція була «глибоким фейком».

Софія зробила ковток кави. Гіркий напій допоміг остаточно прояснити думки. — А Андрій?

— О... — Кароліна гірко всміхнулася. — Андрій у повному розпачі. Артем щойно поїхав до нього з документами на конфіскацію майна. Оскільки він використав твої та батькові патенти для махінацій, Артем подав позов про повну компенсацію збитків. Сьогодні Андрій Мельниченко офіційно став банкрутом. У нього не залишилося навіть годинника на руці.

Софія заплющила очі. Вона уявляла Андрія в його камері. Без ідеального манікюру, без можливості керувати людьми, без батьківської підтримки. Він завжди був лише оболонкою, яку наповнювали гроші та чужі ідеї. Тепер оболонка була порожньою.

— Кароліно, — Софія подивилася на жінку. — Чому ти не поїхала? Ти могла б взяти частину грошей і зникнути ще вчора.

Кароліна опустила голову. — Куди мені їхати, Софіє? Я десять років була тінню монстра. Я допомагала йому нищити людей. Я була тією, хто робив за нього брудну роботу. Коли ти знепритомніла в СІЗО... я вперше побачила не «дружину боса», а людину, якій я особисто завдала болю. Я не можу повернути тобі дитину. І не можу повернути здоров'я твоїй матері. Але я можу допомогти тобі довести це до кінця.

У цей момент у палату увійшов Артем. Він виглядав як людина, що щойно виграла війну, але не відчуває від того радості — лише втому. Побачивши Софію, він миттєво підійшов до неї.