16

Ніч за вікном позашляховика Артема була густою і чорною, як нафта. Гостомель зустрів їх тишею, яку порушувало лише віддалене гавкання собак та шурхіт шин по вологому асфальту. Софія лежала на задньому сидінні, затиснувши в кулаці краї вовняного пледа. Кожна вибоїна на дорозі віддавалася в її животі різким, електричним болем, але вона не видала ні звуку. Її обличчя, освітлене лише слабким сяйвом приладової панелі, здавалося висіченим із мармуру — холодним і неживим.

— Софі, ми на місці, — голос Артема був настільки тихим, що майже зливався з гулом двигуна.

Він заглушив мотор. Машина зупинилася в тіні розлогого дуба, за сотню метрів від масивних воріт особняка Мельниченків. Це була «цитадель» — будинок, про який Андрій рідко згадував у світських розмовах, але куди зникав щоразу, коли йому потрібно було «подумати».

Кароліна вже чекала їх. Вона стояла біля хвіртки, закутана в довгий чорний плащ. Її очі неспокійно бігали по сторонах. Коли Артем допоміг Софії вийти з машини, Кароліна мимоволі зробила крок назад.

— Ти збожеволіла, Софіє, — прошепотіла вона, дивлячись на лікарняну пов’язку, що ледь виднілася з-під рукава пальта Софії. — Тобі треба бути в реанімації, а не тут.

— У реанімації лікують тіло, Кароліно, — відрізала Софія, спираючись на руку Артема. — Моє тіло зараз — це лише транспорт для моєї голови. Відчиняй.

Пальці Кароліни швидко забігали по сенсорній панелі кодового замка. Маленький світлодіод змінив колір із червоного на зелений. Вони увійшли всередину. Сад пахнув дощем і дорогими добривами. Все тут було ідеальним, симетричним — саме таким, як любив Андрій. Кожен кущ був підстрижений під лінійку, кожна стежка викладена з математичною точністю.

— Сигналізація на нічному режимі, — Кароліна вела їх до бокових дверей, що вели у цокольний поверх. — У нас є рівно сорок секунд, щоб ввести деактивуючий код усередині, інакше сюди з’їдеться вся охорона міста.

Артем майже не ніс Софію, підтримуючи її за талію. Вони увірвалися в напівтемний хол. Кароліна кинулася до щитка, прихованого за репродукцією картини «Острів мертвих» Бекліна. Пікання таймера відлунювало в порожньому будинку, як серцебиття приреченого. Піп... піп... піп... На останній секунді Кароліна ввела фінальну цифру. Тиша.

— Сюди, — вона вказала на важкі дубові двері, оббиті темною шкірою.

Це був робочий кабінет Андрія. Тут не було вікон. Стіни були заставлені книжковими шафами, де замість книг стояли папки з проектами. У центрі — масивний стіл із чорного граніту.

— Сейф не за столом, — Кароліна підійшла до книжкової полиці з технічною літературою. — Він за цією секцією.

Артем допоміг їй відсунути важку шафу, яка рухалася по прихованих рейках. За нею відкрилася ніша з масивним металевим коробом.

— Код, — Артем подивився на Кароліну.

— 19-64, — промовила вона. — Рік народження Віктора Петровича. Андрій вважав, що це його щасливе число. Його нульова точка відліку.

Диск сейфа прокрутився з характерним металевим клацанням. Коли важкі дверцята відчинилися, Софія відчула, як її серце забилося швидше. Всередині не було грошей чи прикрас. Там лежали документи.

Артем почав діставати папки. Софія сіла в крісло Андрія, відчуваючи дивну, майже огидну насолоду від того, що вона займає його місце сили.

— Ось воно... — Артем розклав на столі креслення «Оріона».

Софія примружилася. Її пальці, довгі й тонкі, ковзали по паперу. — Дивіться, — вона вказала на кут синьки. — Тут підпис мого батька. Але дата... дата змінена. Він взяв проект тата десятирічної давності, який вважався занадто дорогим через посилені конструкції фундаменту, і «спростив» його. Він просто викреслив тридцять відсотків арматури, щоб зекономити бюджет.

— Тут ще флешка, — Кароліна подала Артему невеликий накопичувач.

Артем швидко вставив її в ноутбук, що стояв на столі. На екрані з’явилися аудіофайли. Перший же запис змусив усіх заціпеніти.

Це була розмова Андрія з батьком, Віктором Петровичем, записана, очевидно, самим Андрієм для підстраховки. «...Тату, Софія не дурна. Вона знайде помилку в розрахунках навантаження на третій поверх. Там скло не витримає вібрації». Голос Віктора Петровича відповів сухо і жорстко: «Тоді зроби так, щоб вона не дивилася в розрахунки. Жінка має займатися дитиною, Андрію. Якщо вона занадто розумна — це твоя проблема. Признач їй ті ліки, про які я казав. Після них цифри в її голові перетворяться на туман. Я так робив із її матір'ю, і Володимир нічого не запідозрив».

Софія відчула, як холодний піт проступив на чолі. Її мати... Олена Петрівна. Вона завжди була хворобливою, забудькуватою, «нестабільною». Софія думала, що це спадковість. А це був план. Мельниченки-старші роками труїли її матір, щоб Володимир Миколайович залишався «керованим» архітектором.

— Вони робили це з нами обома, — прошепотіла Софія. — Це не просто корупція. Це сімейне ремесло.

— Софі, нам треба йти, — Артем швидко скидав папки в рюкзак. — Якщо Віктор Петрович дізнається, що ми тут...

Раптом зверху почувся важкий звук. Наче хтось зачинив вхідні двері. Потім — звук кроків. Впевнених, важких кроків у підборах.

— Маргарита Степанівна, — Кароліна зблідла так, що стала майже синьою. — Вона ніколи не приїжджає сюди вночі. Ніколи!