15

Запах СІЗО неможливо було змити нічим. Він просочував стіни, одяг і, здавалося, саму душу. Софія йшла довгим коридором, стискаючи в руках теку з документами про розлучення. Кожен удар її підборів об холодний бетон відгукувався пульсацією внизу живота — тягучим, неприємним болем, який вона списувала на нерви.

Артем ішов поруч, його плече майже торкалося її, створюючи єдиний острівець безпеки в цьому закладі. — Софі, ти біліша за цей папір, — тихо сказав він, зупиняючись біля важких залізних дверей. — Давай я сам зайду. Твого підпису на довіреності достатньо.

— Ні, Артеме. Він має побачити, що я не боюсь. Рівняння не вважається розв’язаним, поки не поставлено останню крапку.

Коли засув клацнув, і вони увійшли до кімнати для побачень, Софія здригнулася. Андрій сидів за прикрученим до підлоги столом. Без своїх брендових костюмів, у безформній сірій робі, він виглядав як обдертий хижак. Але його очі — холодні, розважливі — залишилися тими ж самими.

— О, прийшла подивитися на моє падіння? — замість привітання виплюнув він. Його голос, колись оксамитовий, тепер нагадував скрегіт іржавого заліза. — Математичка вирішила, що вона перемогла? Подивися на себе, Софі. Ти виглядаєш як тінь. Ти ніхто без моїх грошей і мого впливу.

Софія мовчки поклала папери на стіл. — Підпиши заяву на розлучення, Андрію. Це єдине, що ти ще можеш зробити для Вероніки. Піди тихо.

Андрій раптом подався вперед, наскільки дозволяли кайданки. Його обличчя перекосилося від огидної, торжествуючої посмішки. — Вероніка? Забудь про неї. Ти не отримаєш ні доньки, ні того виродка, якого ти зараз носиш. Мої батьки вже домовилися. Ми визнаємо тебе психічно нестабільною. Ти народиш у тюремній лікарні, люба. А твоїх дітей буду виховувати я — коли вийду, а це станеться дуже скоро.

— Ти ніколи не вийдеш, — голос Артема пролунав як удар батога.

— Заткнись, собака! — закричав Андрій, б’ючи кулаками по столу. — Ти думаєш, я не знаю, що ви спите? Софія завжди була холодною колодою, а ти, мабуть, любиш підбирати об'їдки з панського столу!

В цей момент двері кімнати з гуркотом відчинилися. Охоронець не встиг зупинити жінку, яка буквально влетіла всередину. Це була Кароліна. Її ідеальна зачіска розпалася, очі горіли божевільним вогнем.

— Він бреше, Софіє! — вигукнула вона, задихаючись. — Він щойно намагався переказати залишки грошей на рахунок кілера для Волкова! Я перехопила транзакцію! Андрію, ти мерзотник! Ти обіцяв мені безпеку!

Андрій вибухнув лайкою, яку Софія ніколи від нього не чула. Він кричав страшні речі про те, як він використовував Кароліну, як він підробляв її підписи, як він збирався «стерти» їх усіх.

— Ти — сміття! — ревів він, дивлячись на Софію. — Твоя дитина — це просто біологічна помилка! Ти навіть не жінка, ти — калькулятор з ногами! Я сподіваюся, ти здохнеш під час пологів!

Різкий, розпечений біль прошив низ живота Софії. Це не було схоже на звичайний дискомфорт. Це було відчуття, ніби всередині неї щось обірвалося з корінням. Вона мимоволі схопилася за живіт, її дихання перехопило.

— Софі? — Артем миттєво опинився поруч, підхоплюючи її під лікті.

Світ почав обертатися. Голос Андрія, який продовжував вигукувати образи, ставав усе далі й далі. Софія подивилася вниз і побачила, як на сіру підлогу СІЗО падають перші червоні краплі. Вони здавалися неприродно яскравими на цьому фоні.

— Артеме... — прошепотіла вона, відчуваючи, як ноги стають ватяними.

— Охоронець! Швидку! Негайно! — закричав Артем.

Останнє, що зафіксувала свідомість Софії перед тим, як зануритися в темряву, — це обличчя Андрія. Він не злякався. Він диригував своїм сміхом. — Дивись, Волков! — реготав він, брязкаючи кайданками. — Твоя королева зламалася! Бракований товар! Поверніть її батькам на звалище!

Кароліна, заціпенівши від жаху, закрила рот руками. Вона кинулася до Софії, допомагаючи Артему втримати її тіло, що обважніло.

Біла пелена. Холод металевої каталки. Ритмічні удари дверей у коридорі лікарні. Софія була в напівзабутті. Вона чула уривки фраз: «Тиск падає!», «Сильна кровотеча!», «Ми втрачаємо плід!».

Вона хотіла крикнути, що вона ще тут, що вона хоче боротися, але не могла навіть розплющити повік. Потім настав момент абсолютної тиші. Тієї самої нульової тиші, якої вона так прагнула в своїх розрахунках, але яка тепер стала її особистим пеклом.

Коли вона нарешті розплющила очі, була вже ніч. Палата була занурена в напівтемряву. Поруч на стільці сидів Артем, схиливши голову на руки. Він здавався зламаним.

Софія повільно поклала руку на живіт. Він був плоским. І порожнім. Це відчуття порожнечі було настільки фізичним, що вона мимоволі схлипнула.

Артем миттєво підняв голову. Його очі були червоними. Він не сказав ні слова — він просто взяв її руку і притиснув до своєї щоки. Його щока була мокрою.

— Його більше немає, так? — прошепотіла вона.

— Мені шкода, Софі... Мені так шкода.

Софія заплющила очі. У цю мить стара Софія — та, що вірила в справедливість, у правила, у сімейні цінності — померла разом із цією дитиною.

Двері палати ледь чутно відчинилися. На порозі стояла Кароліна. Вона не наважувалася зайти, тримаючи в руках пакет із ліками. У цьому стерильному приміщенні вони залишилися втрьох: адвокат, колишня коханка і зраджена дружина.