14

Коли гуркіт двигуна лімузина Мельниченків нарешті стих десь за поворотом вулиці, у вітальні запала така тиша, що було чути, як цокає старий годинник у передпокої. Володимир Миколайович все ще сидів на дивані, його обличчя було попелясто-сірим, а дихання — уривчастим.

Олена Петрівна, яка до цього мовчки стояла в дверях кухні, нарешті відімкнула заціпеніння. Вона швидко підійшла до чоловіка, притисла його голову до своїх грудей і почала тиха шепотіти щось заспокійливе, водночас благально дивлячись на Артема.

— Артеме, — тихо покликала Софія, — допоможи мені пересадити батька у крісло біля вікна. Йому треба більше повітря.

Артем, не кажучи ні слова, підхопив Володимира Миколайовича під лікоть. Його рухи були впевненими й водночас напрочуд обережними. Коли батька влаштували зручніше, Олена Петрівна принесла склянку води з краплями конвалії.

— Дякую, синку, — прохрипів Володимир Миколайович, звертаючись до Артема. — Якби не ти... я вже думав, що серце не витримає цієї нахабності. Приїхати в мій дім і вимагати мою внучку...

Артем присів на низький стілець навпроти батька, поклавши руки на коліна. У цій позі не було нічого від офіційного адвоката — він виглядав як член родини, який повернувся з довгої подорожі.

— Володимире Миколайовичу, подивіться на мене, — голос Артема був низьким і настільки спокійним, що навіть повітря в кімнаті, здавалося, ставало густішим. — Вони більше не переступлять цей поріг. Я сьогодні ж подам заяву про судове обмеження на наближення. Те, що вони зробили сьогодні — це психологічний тиск на потерпілу та свідків. Це лише додасть нам козирів.

Софія сіла на підлокітник крісла батька, обійнявши його за плечі. Вона дивилася на Артема, і в її голові, звиклій до суворих математичних доказів, раптом з'явилася нова константа: безпека. Це почуття було настільки забутим, що майже боліло.

— Артеме, — Софія завагалася, — те, що вони казали про мої медичні карти... Андрій справді фіксував кожен мій крок? Кожну скаргу на втому?

Артем підвів на неї погляд. У його очах Софія побачила суміш люті до Мельниченків і нескінченної ніжності до неї.

— Софіє, він не просто фіксував. Він провокував ці стани. Пам'ятаєш, як ти казала, що в тебе часто паморочилося в голові вечорами? Ми перевірили твої вітаміни, які він «турботливо» тобі купував. Кароліна підтвердила: там були легкі транквілізатори, змішані з добавками. Він повільно робив тебе "нестабільною", щоб у потрібний момент мати юридичне підґрунтя.

Мати Софії скрикнула, ледь не впустивши склянку. — Боже мій... Це ж справжнє вбивство душі! Як можна бути таким монстром? Ми ж приймали його як сина!

— Олено Петрівно, — Артем повернувся до матері, — Мельниченки не знають, що таке сім'я. Для них це — корпорація. А Софія була цінним активом, який вони хотіли повністю амортизувати. Але вони не врахували одного. — Він знову подивився на Софію. — Твого розуму. Ти прорахувала їх раніше, ніж вони встигли нанести фінальний удар.

— Але як же дитина? — тихо запитав Володимир Миколайович. — Вони погрожують відібрати обох дітей. Вероніку і ту... маленьку істоту, яка ще навіть не народилася.

Артем злегка посміхнувся. Це була холодна, професійна посмішка хижака. — Щоб відібрати дітей, їм потрібна бездоганна репутація і свобода. До вечора в пресі з'явиться перша частина розслідування про офшори Віктора Петровича. Я вже зв'язався з редакторами. Поки вони намагаються дискредитувати Софію, ми знищуємо їхнє джерело сили — їхні гроші. Без фінансування Віктора Петровича Андрій у в'язниці — просто ніхто. Його навіть сокамерники не поважатимуть.

Володимир Миколайович зітхнув, і в цьому зітханні було полегшення. Він простягнув руку й міцно потиснув долоню Артема. — Дякую тобі. Не за закони, а за те, що ти людина. Софійко, ти чуєш? Ми не самі.

Софія кивнула. Вона відчула, як на очі накочуються сльози. — Я хочу, щоб ви знали... — почала вона, дивлячись на батьків. — Мені було страшно признатися вам про Кароліну. Про те, що я стільки років терпіла приниження і вдавала щасливу сім’ю. Мені здавалося, що я підвела вас, тату. Твоє чесне ім’я, твою віру в людей...

— Дурненька моя, — батько притягнув її до себе й поцілував у чоло. — Чесне ім’я — це ти. Твій вчинок на сцені — це найбільша гордість мого життя. Ти не просто захистила себе, ти очистила нашу родину від цієї гнилі.

Олена Петрівна підійшла і теж обійняла їх обох. — А щодо Кароліни... Софійко, вона — теж жертва, хоч і винна. Те, що вона допомогла тобі — це її шанс на спокуту. Ми не будемо її судити. Ми будемо лікувати своє життя.

Артем мовчки спостерігав за цією сценою. Софія помітила, як він відвів очі до вікна. У його власній родині, вона знала, ніколи не було такої близькості. Його батько пішов рано, а мати працювала на трьох роботах, щоб витягнути сина, поки не згасла сама.

— Артеме, — Софія вивільнилася з обіймів батьків і підійшла до нього. — Залишайся на обід. Мама готує фірмові сирники, які ти так любив у школі. Пам’ятаєш, як я приносила їх тобі в ланч-боксі?

Артем здригнувся, і на його суворому обличчі вперше за день з’явилася справжня, тепла посмішка. — Ти пам’ятаєш? Софіє, це було двадцять років тому.

— Математики нічого не забувають, Артеме. Особливо хороші речі.

— Залишайся, синку, — додала Олена Петрівна. — Нам усім треба трохи звичайної людської їжі та тиші. Бої — боями, а обід — за розкладом.

Обід пройшов у дивному, але приємному затишку. Вероніка вже прокинулася і тепер сиділа поруч із Артемом, захоплено розпитуючи його про те, чи справді він "ловить поганих дядьків". Артем відповідав їй серйозно, без жодного сюсюкання, що дуже подобалося дівчинці.

Софія дивилася на них і думала про те, що цей чоловік, якого вона ледь помічала в шкільні роки, тепер став центром її всесвіту.

— Мамо, а Артем сказав, що ми можемо поїхати в зоопарк, коли все закінчиться, — радісно вигукнула Вероніка.

— Коли все закінчиться, сонечко, ми поїдемо куди завгодно, — відповіла Софія, зустрічаючись поглядом з Артемом.