13

Ранок суботи розрізав не сонячний промінь, а різкий, владний звук автомобільного сигналу біля воріт. Софія, яка ледве заснула під ранок, підхопилася з ліжка. Серце калатало в горлі. Вона накинула халат і вибігла на балкон другого поверху.

Внизу, перед кованими воротами батьківського дому, стояв масивний чорний лімузин — такий знайомий і такий ненависний. З нього повільно вийшли Віктор Петрович та Маргарита Степанівна. Батьки Андрія. Вони стояли біля входу з таким виглядом, ніби приїхали з ревізією у власну колонію.

Володимир Миколайович уже вийшов на ґанок. Його плечі були напружені, руки закладені за спину. — Я їх не впущу, Софіє! — гукнув він доньці, помітивши її на балконі. — Іди в кімнату!

Але Мельниченки не чекали запрошення. Віктор Петрович просто натиснув на кнопку домофона і тримав її, поки звук не став нестерпним. Софія спустилася вниз. Вона відчувала, що цей візит неминучий. Це була частина їхньої сімейної стратегії — тиснути, поки людина не зламається.

Коли двері відчинилися, Маргарита Степанівна увійшла першою. Вона не зняла рукавичок, наче боялася підхопити вірус бідності в цьому будинку. Її погляд, гострий, як лезо скальпеля, миттєво знайшов Софію.

— Ти виглядаєш жахливо, Софіє. Ці кола під очима... — Маргарита Степанівна витримала театральну паузу. — Але це й не дивно. Зрадити чоловіка в такий спосіб — це потребує великих енерговитрат. Ми приїхали за Веронікою. Дитина не може залишатися з матір'ю, яка має очевидні проблеми з психікою.

— Вийдіть геть з мого дому, — голос Софії був тихим, але він дрижав від люті. — Вероніка спить. Вона нікуди не поїде.

— О, вона поїде, — Віктор Петрович зробив крок вперед, виймаючи з внутрішньої кишені пальто теку. Його голос був гучним, звичним до наказів у кабінетах. — Тут висновок приватної комісії, Софіє. Ми підняли твої медичні карти за останні три роки. Твої скарги на втому, безсоння, твій візит до психотерапевта після народження Вероніки... Ми подаємо позов про твою недієздатність. Плюс — твоя нова вагітність. Ми знаємо про неї. Ти не зможеш виховувати двох дітей у стані глибокого психозу.

— Якого психозу?! — Володимир Миколайович заступив шлях сватові. — Ви самі її до цього довели! Ви і ваш син!

— Докази, Володимире, — холодно посміхнулася Маргарита Степанівна. — У суді потрібні докази, а не твої емоції старого архітектора-невдахи. Софіє, у тебе є година. Збирай речі дівчинки. Якщо ми підемо з нею добровільно — ми не будемо розголошувати деталі твого «діагнозу» в університеті. Ти зможеш і далі викладати свої цифри. Якщо ні — ми знищимо твою кар'єру до вечора.

Софія відчула, як стіни вітальні починають на неї тиснути. Вона знала, на що здатні ці люди. Вони десятиліттями купували суддів і експертів.

Саме в цей момент почувся хрускіт гравію під колесами ще однієї машини. Через відкриті двері Софія побачила, як у двір стрімко заїхав автомобіль Артема Волкова. Він загальмував так різко, що з-під коліс вилетіли дрібні камінці.

Артем не просто вийшов з машини — він залетів у будинок. Його обличчя було блідим, очі горіли холодним вогнем. Він зупинився прямо між Софією та Віктором Петровичем.

— Вікторе Петровичу, — Артем навіть не намагався бути ввічливим. — Я бачив ваш автомобіль біля воріт і сподівався, що у вас вистачить розуму не з'являтися тут без мого дозволу.

— Волков? — Маргарита Степанівна зневажливо скривилася. — Хлопчик, якого Андрій підібрав з вулиці й дав йому роботу? Ти вирішив покусати руку, яка тебе годувала?

— Ця рука годувала мене краденими грошима, пані Мельниченко, — відрізав Артем. — А зараз я прошу вас покинути це приміщення. Прямо зараз.

— Ти нам погрожуєш? — Віктор Петрович розсміявся, але в його сміху вже не було колишньої впевненості.

— Я вас попереджаю, — Артем зробив крок до нього, стаючи майже впритул. Він був на голову вищий за старого чиновника. — Поки ви тут розповідаєте Софії про її "діагнози", Кароліна дає свідчення в прокуратурі. І вона говорить не про Андрія. Вона говорить про ваші земельні ділянки в передмісті. Про ті самі, які ви оформили на підставних осіб десять років тому.

Віктор Петрович помітно зблід. Його пальці, що тримали теку, здригнулися.

— Що ти верзеш... — прошепотів він.

— У Кароліни був доступ до вашого особистого сейфа в бюро, — продовжував Артем тихим, але смертоносним голосом. — Вона знає про "чорну бухгалтерію" вашої родини. Якщо ви зараз же не вийдете з цього дому і не заберете свої смішні погрози щодо дитини — завтра ці папери будуть у НАБУ. І повірте, Вікторе Петровичу, ваш вік не стане пом'якшувальною обставиною.

Маргарита Степанівна хотіла щось сказати, але чоловік різко перехопив її за лікоть. — Ми йдемо, — кинув він, дивлячись на Артема з нестерпною ненавистю. — Але це ще не кінець, Волков. Ти пошкодуєш, що вплутався в це.

Вони вийшли, грюкнувши дверима. У вітальні нарешті стало чим дихати. Володимир Миколайович важко опустився на диван, тримаючись за серце. Софія підбігла до нього, але Артем був швидше — він дістав з кишені пляшку води й подав батькові.

Тільки тепер, коли Мельниченки поїхали, Артем повернувся до Софії. Він виглядав виснаженим. Під його очима залягли глибокі тіні.

— Пробач, що не встиг перехопити їх на в'їзді, — сказав він тихо. — Я знав, що вони приїдуть, але не думав, що так швидко.

Софія подивилася на нього. Весь її захист, уся її математична логіка раптом розчинилися. Вона бачила, як сильно він за неї переживає — не як адвокат, а як людина, для якої її біль був власним.

— Вони знають про вагітність, Артеме, — прошепотіла вона. — Вони хочуть використати це проти мене.

Артем підійшов ближче. Він не торкався її, але вона відчувала його тепло. — Нехай намагаються. Кожна їхня спроба вдарити по тобі лише глибше заганяє їх у могилу. Кароліна справді передала мені частину архівів Віктора Петровича. Софіє... там не просто махінації. Там злочини, за які дають пожиттєве.