10

Ранок церемонії відкриття «Оріона» був стерильним, як операційна. Софія стояла перед дзеркалом у гардеробній, застібаючи смарагдову сукню. Шовк холодив шкіру, нагадуючи про те, що сьогодні вона — не людина, а частина інтер’єру. Колір сукні обрав Андрій: він знав, що цей відтінок робить її подібною до дорогої порцеляни, яку престижно виставляти на вітрину.

Андрій увійшов без стуку. Він уже був у смокінгу, ідеально виголений, від нього пахло успіхом і дорогим тютюном.

— Одягайся, Софі. Машина за десять хвилин. Вероніку я вже відправив до батьків — їй ні до чого цей галас, подивиться на тріумф батька по телевізору. — Він підійшов зі спини, поклавши руки їй на плечі. Його пальці ледь відчутно стиснулися. — Не забувай: сьогодні ти чекаєш на мого спадкоємця. Частіше торкайся живота. Люди люблять таку сентиментальність.

Софія дивилася на його відображення. Вона не бачила в ньому чоловіка. Вона бачила конструкцію, в якій кожна опора була гнилою. «Насолоджуйся останніми хвилинами своєї величі, архітекторе», — подумала вона, але вголос лише коротко кивнула.

«Оріон» виблискував скляними гранями, наче величезний діамант, кинутий посеред Харкова. Натовп гудів. Преса, політики, інвестори — увесь бомонд зібрався побачити відкриття головного об’єкта десятиріччя.

Коли вони вийшли з машини, спалахи камер засліпили Софію. Андрій владно перехопив її за талію, демонструючи її натовпу, як здобутий трофей. У фоє Софія на мить зустрілася поглядом із Артемом Волковим. Він стояв біля колони, спокійний і непохитний, як скеля. Цей погляд був для неї нульовою координатою — єдиною точкою правди в цьому морі фальші.

Біля пульта трансляції Софія помітила Кароліну. Та була бліда, її руки нервово перебирали планшет. За три години до цього Артем Волков надав їй вибір: статус свідка або тюрма за фінансові махінації Андрія, які він підступно повісив на неї. Кароліна обрала себе.

— Панове! — голос Андрія розкотився залом через потужні динаміки. — «Оріон» — це символ того, що для справжнього генія немає меж!

Він стояв на сцені, сяючи білозубою посмішкою. Софія стояла поруч, відчуваючи кожним нервом напружену тишу.

— Але сьогодні особливий день. Я хочу поділитися з вами особистою новиною. Моя прекрасна дружина Софія подарує мені ще одну дитину. Цей центр — спадщина для нового покоління нашої родини!

Зал вибухнув оплесками. Андрій притягнув Софію до себе для поцілунку під спалахи фотоапаратів. Це був його пік. Його абсолют.

Софія повільно відсторонилася і взяла мікрофон. Андрій напружився, але не зміг забрати його перед сотнями камер.

— Ти правий, Андрію. Дитина — це майбутнє, — почала вона, і її голос, підсилений акустикою зали, змусив натовп завмерти. — Але діти не повинні жити в будинках, збудованих на крові, крадіжках та ілюзіях. На екрані за вашими спинами зараз з'явиться справжнє обличчя цього «генія». Кароліно, починай.

Кароліна, зустрівшись поглядом із Софією, відчула дивний приплив солідарності. Вона натиснула «Enter».

Екран спалахнув. Замість золотистих рендерів залунали записи з прихованих камер. Весь світ почув цинічний голос Андрія: «Мені плювати на безпеку. Пиши в звіті, що все ок. А Софія... вона зручна. Поки її брат платить, вона буде мовчати. Вона ніхто без мого прізвища».

Зал ахнув. Мер міста повільно підвівся. Андрій кинувся до пульта, але шлях йому перегородив Сергій. — Сядь на місце, архітекторе, — прогримів брат Софії. — Глядачі ще не бачили фіналу.

На екрані з'явилися документи про офшори, вкрадені креслення її батька та відео-зізнання Кароліни про підробку підписів. Андрій повернувся до пульта, збожеволівши від люті: — Кароліно, вимкни це! Ти що робиш, дрянь?!

Кароліна підійшла до краю свого поста, дивлячись на нього зверху вниз. — Ти сказав, що я — твоя найкраща інвестиція, Андрію. Але я навчилася математиці. Ти — пасив. Ти — борг, який я більше не буду платити.

Вона витягла флешку з пульта, затиснула її в кулаці й почала повільно спускатися. Вона пройшла повз Андрія, навіть не озирнувшись, і підійшла до Софії.

— Тут оригінали розмов про те, як він хотів позбавити тебе батьківських прав на Вероніку і запроторити до клініки, — тихо сказала Кароліна, передаючи флешку Софії. — Вибач мені за все. Ми обоє були лише його «матеріалом».

Софія взяла флешку. У цей момент до сцени підійшли детективи. — Андрію Мельниченко, ви затримані...

Андрій намагався вирватися, він щось кричав про свій геній, але наручники клацнули на його зап'ястях, розрізаючи тишу зали.

Софія повільно поклала мікрофон на підлогу. Звук від удару рознісся динаміками, як гільйотина. Вона розвернулася і пішла до виходу. Натовп розступався перед нею, як перед стихією. На порозі її чекав Артем. Він мовчки розкрив пальто, вкриваючи її плечі від нічного прохолодного повітря.

— Поїхали, Софі, — м'яко сказав він. — Твої діти мають рости в іншому світі.

Вона сіла в машину, і вперше за десять років відчула, що її легені нарешті наповнюються чистим повітрям. Рівняння було розв’язане. Попереду була лише тиша.