7

Вечір після викрадення ноутбука тягнувся, як густа смола. Софія сиділа у вітальні, тримаючи в руках книгу, яку не читала вже годину. Вона слухала. Слухала кожен звук у квартирі: як гуде холодильник, як за вікном вітер б’є гілку дерева об скло, як у сусідній кімнаті дихає Вероніка.

Андрій був у кабінеті. Він ще не перевірив сейф — він був надто заклопотаний перемогою у вчорашньому спорі з Кароліною. Софія відчувала, як у її кишені важчає телефон. Артем Волков написав коротко: «Ми відкрили перші файли. Софіє, це не просто гроші. Це бруд, від якого він не відмиється до кінця життя. Чекай».

Вона заплющила очі.

«За що я мщу?» — запитала вона себе. За зраду? За червону сукню Кароліни? Ні. Це було б занадто просто. Вона мстила за те, що він вкрав її час. Десять років її життя він перетворив на порожнечу. Він переконав її, що вона — лише тінь.

— Софіє, принеси мені коньяк. Два пальці, без льоду, — пролунав голос Андрія з кабінету. Навіть не дивлячись на неї, він продовжував віддавати накази.

Вона підвелася. Її рухи були повільними, майже граційними. Вона підійшла до бару, дістала кришталевий келих. Важкий, холодний. Вона дивилася, як золотава рідина наповнює скло.

В цей момент вона подумала про те, що прямо зараз вона могла б отруїти його. Але ні. Смерть — це занадто милосердно для Андрія. Він має жити, щоб бачити, як його велич перетворюється на пил під ногами людей, яких він зневажав.

Вона увійшла в кабінет. Андрій сидів за столом, підперши голову рукою. Він виглядав втомленим, але в цій втомі була зарозумілість переможця.

— Постав тут, — він кивнув на край столу, навіть не підводячи очей від креслень. — І підготуй мою сорочку на завтра. Ту, з подвійними манжетами. Буде зустріч із новими інвесторами Сергія.

— Тобі не здається, Андрію, що лінії на цьому кресленні... занадто ідеальні? — тихо запитала вона, затримуючись біля столу.

Він нарешті підвів погляд. У його очах зблиснуло роздратування, змішане з подивом. — Що ти розумієш у лініях, Софі? Твоя справа — формули на дошці. Архітектура — це музика в камені, а ти глуха до такої музики.

— Я просто помітила, що цей карниз... — вона провела пальцем по паперу, — він ідентичний до проекту мого батька 1998 року. Дивно, правда? Математична похибка в ідентичності.

Андрій різко вирвав креслення з-під її руки. Його обличчя на мить зблідло, а потім вкрилося червоними плямами. — Іди геть, Софіє. Твоя присутність починає мене втомлювати. Твоя «розумність» завжди була лише імітацією.

Вона посміхнулася. Вперше за десять років це була справжня посмішка — холодна і переможна. Вона розвернулася і вийшла, відчуваючи, як за її спиною наростає його тривога. Він ще не знав, що вона щойно витягла першу нитку з його ідеально витканого костюма.

Вночі, коли Андрій нарешті заснув, Софія вийшла на балкон. Місто виблискувало тисячами вогнів. Вона дістала телефон і набрала Артема Волкова.

— Артеме, — прошепотіла вона в трубку. — Я хочу, щоб його знищення було публічним. Я хочу, щоб у день відкриття його «великого об’єкта» всі дізналися, що він — крадій і шантажист. Я не хочу просто розлучення. Я хочу ліквідації його як особистості.

— Ти впевнена? — голос Волкова був низьким і серйозним. — Це буде війна без правил. Він почне бити по Вероніці, по твоїх батьках.

— У нього не буде чим бити, — Софія дивилася на зорі. — Бо до того моменту я заберу у нього єдине, що він кохає — його его. Артеме, ти знайшов те, про що я просила? Про ту будівлю в передмісті, яка обвалилася п’ять років тому?

— Так, — відповів Волков після паузи. — Ти була права. Андрій підкупив експертів. Матеріали були неякісні, він зекономив мільйони, а провину скинули на виконроба, який потім «випадково» наклав на себе руки в СІЗО. У нас є оригінали кошторисів у тому ноутбуці.

Софія відчула, як холодний вітер обпікає її обличчя. — Цей виконроб мав сім’ю? — Дружину і двох синів. Вони живуть у злиднях, Софіє.

— Знайди їх, — наказала вона. — Ми дамо їм адвоката. Ми дамо їм голос. Андрій думав, що він грає з «зручною» жінкою. Але він забув, що я професорка математики. А в математиці є поняття «нескінченно малої величини». Саме ця маленька величина, яку він не врахував, призведе до повного краху всієї його системи.

Вона вимкнула телефон. Вперше за багато років вона не боялася майбутнього. Вона його проектувала.