6

Дорога назад до Харкова здавалася Софії шляхом на ешафот, який вона збудувала власноруч. Сергій мовчав усю дорогу, міцно стискаючи кермо свого позашляховика. Він був категорично проти цієї ідеї Артема Волкова, але Софія вперше проявила ту саму впертість, яка колись допомогла їй захистити дисертацію на рік раніше терміну.

— Я буду внизу, Софко. Весь вечір, — буркнув Сергій, зупиняючи машину біля знайомої висотки. — Тільки дай сигнал. Один дзвінок — і я винесу ці двері разом із бетоном.

— Не треба, Сергію. Зараз ми працюємо тонко, — вона поправила пасмо волосся, що вибилося з ідеально гладкої зачіски. — Я маю стати для нього знову «зручною». А зручні люди не викликають братів із кулаками.

Вона піднялася на сімнадцятий поверх. Кожне число на табло ліфта відлунювало в її скронях. 15... 16... 17. Двері квартири відчинилися беззвучно. У передпокої пахло кедром і тією самою стерильною чистотою, яка раніше її заспокоювала, а тепер викликала фізичну нудоту. Андрій був удома. Він сидів у вітальні, гортаючи іноземний журнал з архітектури. Він навіть не підвівся.

— Повернулася? — його голос був схожий на шелест сухої зміїної шкіри. — Мабуть, у батьківському домі виявилося не так комфортно без моїх грошей?

Софія опустила очі. — Пробач мені, Андрію. Я була емоційно нестабільною. Ти мав рацію щодо всього.

Андрій переможно посміхнувся. — Добре. Кароліна сьогодні прийде на вечерю. Ми маємо обговорити новий контракт. Ти будеш нам прислуговувати — так би мовити, почнеш спокутувати провину через корисну працю.

Вечеря була тортурами, розтягнутими в часі. Софія подавала страви, розливала вино і мовчки прибирала порожні тарілки, наче привид. Вона чула кожен сміх Кароліни, кожен двозначний натяк.

— Сергій, твій братик, Софі, звісно, розлючений, — Андрій зробив ковток вина, навіть не дивлячись на дружину. — Але він не знає, що я вже перевів основні активи на фірму-прокладку. Коли він спробує розірвати контракти, він виявить, що судиться з пусткою. А ноутбук із ключами доступу надійно схований у сейфі.

Софія зафіксувала це. Ноутбук. Сейф у кабінеті. Пароль — дата їхнього першого замовлення, про яку Андрій думав, що вона забула. 05.11.

Коли гостя пішла, і квартира знову занурилася в гнітючу тишу, Софія дістала телефон. Артем Волков відповів миттєво.«Завтра о 10:00 я виманю його з дому. У тебе буде рівно тридцять хвилин. Не підведи нас, Софіє».

Наступного ранку, щойно за Андрієм зачинилися двері, Софія кинулася до його кабінету. Її серце калатало так сильно, що, здавалося, воно от-от проломить ребра.

Вона підійшла до важкої дубової панелі, за якою був прихований сейф. Руки тремтіли, але пальці пам'ятали комбінацію. 0-5-1-1. Механізм клацнув. Важкі дверцята повільно піддалися.

Ось він. Старий ноутбук у сріблястому корпусі. Софія вихопила його, намагаючись не зачепити інші документи. У цей момент її телефон завібрував у кишені.

«Тікай! Він розкусив маневр і повертається! Буде за 5 хвилин!» — повідомлення від Артема було коротким, як постріл.

Софія заклякла. П'ять хвилин. Вона не встигне вийти з під'їзду, щоб не зустріти його в ліфті чи на парковці. Вона швидко зачинила сейф, сховала ноутбук під вільний піджак і вибігла на кухню.

Коли замок вхідних дверей клацнув, вона вже стояла біля плити, тримаючи в руках чайник. Андрій влетів у квартиру, його обличчя було червоним від люті.

— Що сталося, Андрію? — вона намагалася, щоб її голос не здригався. — Ти щось забув?

Він пройшов повз неї прямо до свого кабінету. Софія затамувала подих. Якщо він перевірить сейф зараз — усе скінчено. Почувся шурхіт паперів. За хвилину він вийшов, тримаючи в руках якусь теку.

— Я забув документи для тендеру, — кинув він, навіть не дивлячись у її бік. — І не смій заходити до мого кабінету, поки мене немає. Я поставлю камери, якщо не почнеш поважати мої кордони.

Він грюкнув дверима. Софія повільно опустилася на підлогу, притискаючи ноутбук до грудей. Вона відчула, як по щоці скотилася сльоза. Вона зробила це. Вона вкрала серце його фінансової імперії.

Вона витягла телефон і набрала Волкова. — Артеме... він ледь не спіймав мене. Але ноутбук у мене.

— Добре, Софіє. Дихай, — голос Артема в слухавці був низьким і напрочуд спокійним, наче теплий плед, що вкрив її плечі. — Сергій зараз під'їде до чорного входу. Віддай йому техніку. А сама... сама готуйся. Сьогодні ввечері ми нанесемо удар, від якого він уже не підведеться.

Софія закрила очі. — Артеме, чому ти це робиш? Навіщо тобі так ризикувати заради мене?

— Я вже казав тобі, Софі, — у його голосі почулася ледь помітна усмішка. — Математика — це нескінченність. А я не можу допустити, щоб хтось намагався поставити межі твоїй нескінченності. Чекай на мій сигнал.