5

Батьківський дім за містом завжди здавався Софії фортецею, де час тече за іншими законами. Тут пахло старовиною: воском, яким натирали дубові меблі, сухою лавандою в шафах і тим ледь невловимим ароматом паперу, який притаманний домівкам спадкових інтелігентів.

Після приїзду Софія проспала майже дванадцять годин. Це був сон-провалля, сон-втеча. Коли вона нарешті розплющила очі, то не відразу зрозуміла, де перебуває. Не було панорамних вікон Андрієвої квартири, не було стерильної тиші. Було лише м’яке світло, що пробивалося крізь фіранки, і далекий сміх Вероніки, яка десь у саду гралася з дідусем.

Вона спустилася на перший поверх. Її батько, Володимир Миколайович, сидів у кабінеті. Поруч із ним стояв Сергій. Вони про щось тихо розмовляли, але замовкли, щойно Софія переступила поріг.

— Як ти, Софко? — Сергій підійшов і легенько стиснув її плече. У його очах все ще палахкотіли іскри вчорашньої люті, але він намагався бути лагідним.

— Я... я почуваюся так, ніби з мене зняли кілька шарів шкіри, — чесно відповіла вона, сідаючи в глибоке шкіряне крісло. — Тату, Сергію, я показала вам те відео не для того, щоб ви його вбили. Я хочу... я хочу зрозуміти, як я могла бути такою сліпою десять років.

— Це називається професійною маніпуляцією, доню, — Володимир Миколайович поправив окуляри. — Він будував не будинки, він будував твою залежність. Але тепер архітектура зміниться.

Він підсунув до неї старий телефонний довідник, у якому лежала візитка з лаконічним тисненням.

— Твій хрещений, Віктор, зараз у Києві, але його бюро в Харкові очолює людина, якій я довіряю як самому собі. Ми домовилися про зустріч на завтра. Софіє, це не просто розлучення. Ти маєш розуміти: Андрій не віддасть нічого без бою. Для нього ти — актив. А активи він захищає зубами.

Наступного ранку Сергій відвіз її до міста. Софія вдягнула свою стару сукню, яку знайшла в батьківській шафі — темно-синю, просту, без жодних архітектурних надлишків Андрія. Вона почувалася в ній справжньою.

Офіс адвокатського бюро знаходився в старому центрі. Високі стелі, ліпнина і тиша, що вселяла повагу. Коли вони увійшли до кабінету старшого партнера, Софія очікувала побачити суворого чоловіка в літах.

Але назустріч їй підвівся молодий чоловік. Його виправка, ідеально синя сорочка і цей дивний, майже магнетичний погляд... Щось у його обличчі було до болю знайомим.

— Софіє Володимирівно, — він нахилив голову, і сонячний зайчик ковзнув по ледь помітному шраму над його бровою. — Я чекав на цю зустріч. Хоча, зізнаюся, сподівався, що вона відбудеться за кращих обставин.

Софія зупинилася посеред кімнати. Пам’ять математика спрацювала миттєво. — Артем? Артем Волков? — її голос здригнувся.

Це було так давно. Шкільний двір, похмурий хлопець із бідної родини, якого цькували лідери класу. Вона тоді не була героїнею, вона просто не терпіла несправедливості. Вона встала між ними й тими трьома покидьками, спокійно почавши цитувати статут школи та кримінальний кодекс, який знала завдяки хрещеному. Вона врятувала його не силою, а своєю холодною впевненістю.

— Тепер я захищаю інших, Софіє, — Артем підійшов ближче, але зберіг професійну дистанцію. — І зараз моя головна справа — ти. Віктор Олександрович передав мені всі ввідні дані. Але мені потрібно почути це від тебе. Кожну дрібницю. Кожне приниження. Кожну фінансову папірець, який ти підписувала за ці десять років.

Сергій сів у крісло біля вікна, даючи їм простір.

Софія почала розповідати. Повільно. Глибоко. Вона розповідала про те, як Андрій змушував її видаляти контакти. Як він знецінював її лекції. Як він брав гроші у Сергія, а вдома казав, що це він «годує цих невдах».

Артем слухав, не перебиваючи. Він робив нотатки в дорогому блокноті, але Софія бачила, як його пальці сильніше стискають ручку, коли вона згадувала про відео Кароліни.

— Отже, він вважає тебе «зручною функцією», — Артем нарешті підняв очі. У них не було жалю. Там було дещо інше — холодна, розважлива обіцянка відплати. — Це його головна помилка. Він недооцінив силу, яка стоїть за тобою. Софіє, ми не будемо просто подавати на розлучення. Це занадто просто.

Він розклав перед нею чистий аркуш паперу. — Ми почнемо з аудиту його бюро. За моїми даними, твій брат Сергій давав йому кошти під конкретні проекти, які Андрій частково виводив на ліві рахунки. Це — кримінал. Але ми не підемо в поліцію відразу.

— А що ми зробимо? — Софія вперше за довгий час відчула азарт. Не емоційний, а інтелектуальний. Як перед розв’язанням надскладної задачі.

— Ми влаштуємо йому «контрольований обвал», — Артем ледь помітно посміхнувся. — Ти повернешся додому.

— Що?! — Сергій різко підвівся з крісла. — Ти з глузду з’їхав, Артеме? Я її туди не пущу!

— Вона повернеться не як жертва, Сергію, — спокійно відповів Артем, дивлячись на Софію. — Вона повернеться як «троянський кінь». Андрій впевнений, що вона зламана і плаче в батьків. Якщо вона повернеться і вдасть, що готова «пробачити» і «працювати над стосунками», він розслабиться. Йому потрібні гроші твого брата для нового тендеру. Він заковтне наживку. А поки він буде святкувати свою перемогу над «слабкою жінкою», Софія дістане з його домашнього сейфа документи, до яких ми не маємо доступу.

Софія відчула, як по спині пробіг холодок. Повернутися туди. Вдихати цей запах кедра. Бачити його посмішку.

— Ти зможеш це зробити, Софко? — Сергій підійшов до неї, заглядаючи в очі. — Якщо боїшся — скажи. Я розмажу його і без цього.

Софія мовчала хвилину. Вона думала про Вероніку. Про дитину, яка росла всередині неї. Про десять років, які в неї вкрали.

— Я зможу, — промовила вона. Її голос був твердим. — Я хочу побачити його обличчя, коли його ідеальна геометрія почне сипатися. Я хочу сама витягнути ту цеглину, на якій тримається його світ.

Артем кивнув, і в його погляді промайнуло щось, схоже на гордість. — Тоді почнемо підготовку. Тобі потрібно буде грати роль «сірої мишки» ще кілька тижнів. Це буде найважча роль у твоєму житті, Софіє. Але я буду поруч. На відстані одного повідомлення.