4

Біла крейда в'їлася в пори шкіри, роблячи долоні професорки Софії схожими на руки привида. Вона стояла в порожній аудиторії, дивлячись на чисту дошку. Все, що вона будувала десять років — кожна аксіома її шлюбу, кожна теорема про «ідеальну сім'ю» — було стерто одним хвилинним відео.

Її руки тремтіли, коли вона діставала телефон. Вона не дзвонила Сергію особисто вже більше двох років — Андрій завжди наполягав, щоб усі контакти з родиною йшли «через нього», мовляв, Сергій надто зайнятий, а Софія «надто вразлива для його специфічного гумору».

Вона натиснула на виклик. Серце калатало в самому горлі, перебиваючи дихання.

— Алло, Софко? — голос брата пролунав хрипко, з характерним шумом дороги на фоні. Він єдиний називав її так — «Софка», наче вона все ще була тією дівчиною в кедах, а не професоркою в масці ідеальної дружини. — Ти чого посеред дня? Щось із малою? Чи Андрійко знову «геніальність» виявляє?

Софія відкрила рот, але замість слів почула лише власний хрип. Пустка всередині нарешті прорвалася назовні.

— Сергію... — вона захлинулася повітрям. — Забери мене. Будь ласка. Забери мене звідси зараз же.

На тому кінці миттєво запала тиша. Софія майже чула, як брат зупиняє машину. Коли він заговорив знову, його голос змінився — зникла іронія, з’явився той самий холодний метал, який змушував його конкурентів здригатися.

— Де ти? В університеті чи вдома? — В університеті. В аудиторії триста два. — Нікуди не виходь. Зачини двері зсередини. Я буду за п’ятнадцять хвилин. Хтось тебе чіпав? Він підняв на тебе руку?

— Ні, він... він гірше, Сергію. Він мене просто... стер.

Сергій не приїхав сам — він прилетів. Коли він відчинив двері аудиторії, Софія здалася йому меншою, ніж була насправді. Сірий костюм, бліде обличчя, розгублений погляд. Він підійшов і просто обійняв її — мовчки, міцно, як у дитинстві. Від нього пахло тютюном, шкіряним салоном авто та надійністю, про яку вона встигла забути.

— Все, Софко. Дихай. Я тут, — він відсторонився, заглядаючи їй в обличчя. — Що сталося? Тільки не бреши мені, що ти просто «втомилася».

Вона мовчки простягнула йому телефон із відкритим відео. Поки Сергій дивився, його обличчя ставало схожим на гранітну скелю. Жовна на щелепах перекочувалися від напруги.

— Значить, «зручна»? — просичав він, повертаючи їй телефон. — Значить, «батьки наполягли»? Паскуда. Я ж відчував, що цей архітектор будує не дім, а склеп для тебе. Чому мовчала, мала? Чому раніше не сказала?

— Бо я вірила, що це я недостатньо стараюся, — прошепотіла Софія, витираючи сльози, що змішувалися з білим пилом крейди. — Я думала, що якщо я буду ще ідеальнішою, ще розумнішою, він нарешті мене полюбить. А він... він просто користувався твоїми замовленнями і моєю терплячістю. Сергію, я вагітна.

Брат завмер. Його очі на мить пом'якшали, а потім наповнилися такою люттю, що Софії стало страшно.

— Тим більше. Збирай речі. Вероніку забираємо зі школи прямо зараз. Поїдеш до батьків за місто. Там охорона, там він навіть до воріт не підійде.

— Він погрожував відібрати Вероніку. Казав, що я психологічно нестабільна. Сергій видав короткий, злий смішок. — Він забув, чия ти сестра. Психологічно нестабільним зараз стане його бізнес. Я перекрию йому кожен кран, кожну копійку, яку він висмоктав із моїх проектів. А щодо дітей... Нехай спробує. Мої юристи його в порошок зітруть.

Він схопив її сумку і владно взяв за руку. — Ходімо. Твоя геометрія закінчилася, Софі. Починається моя арифметика.

Коли вони виходили з корпусу університету, Софія вперше за довгі роки не дивилася під ноги, боячись оступитися. Вона дивилася вперед. Вона знала, що вдома на неї чекає Андрій з його ідеальним порядком і холодним презирством. Але тепер за її спиною стояв Сергій — людина, для якої не існувало «неможливих рішень».

— Ми заїдемо за речами? — запитала вона, сідаючи в його масивний позашляховик. — Ні. Купимо все нове. У той склеп ти більше не повернешся. Я сам заберу Вероніку. Ти — до батьків. Тобі треба спати і дихати. А я... я маю нанести один візит в архітектурне бюро.

Софія відкинулася на сидіння. Її все ще нудило, але це був уже не той паралізуючий страх. Це була точка розриву. Вона подивилася на свої руки — на них більше не було крейди. Брат стер її минуле одним рухом, так само як вона стерла формули з дошки.