2

Ранок після прийому був не просто тихим — він був вакуумним. Андрій поїхав до офісу раніше, ніж зазвичай, залишивши на кухонному столі коротку записку, написану його бездоганним, архітекторським почерком: «Сніданок у холодильнику. Не забудь про приїзд садівників о 14:00. Будь зібраною».

Софія дивилася на ці літери, і вони здавалися їй прутами клітки. «Будь зібраною». Це була його улюблена команда. Бути зібраною — означало бути передбачуваною, не мати зайвих емоцій, функціонувати в межах заданого ним алгоритму. Вона підійшла до вікна. Харків розстилався внизу, як величезна електронна плата, де кожен рух мешканців був частиною якогось грандіозного, але байдужого задуму.

О другій годині дня, як і було наказано, приїхали садівники. Разом із ними з’явився Дмитро — головний ландшафтний дизайнер. Софія вийшла на терасу, тримаючи в руках планшет із кресленнями. Все було так, як хотів Андрій: строгі лінії, вивірена симетрія, жодного натяку на дику природу.

— Професорко, ми починаємо розмітку газону, — Дмитро кивнув на ескіз. — Андрій Петрович наполягав на абсолютно рівних кутах.

Софія дивилася на ідеальну схему і раптом відчула, як у неї паморочиться в голові. Це не була просто втома. Це була нудота — раптова, гостра, що підступила до самого горла. Вона вхопилася за перила, вдихаючи вологе повітря. Математичний мозок, який ніколи не підводив, миттєво зробив розрахунок: затримка, зміна сприйняття запахів, ця дивна слабкість.

Змінна X: Нове життя.

«Тільки не зараз», — промайнуло в голові. — «Будь ласка, тільки не від нього».

— Софіє? Вам погано? — Дмитро зробив крок до неї.

— Ні, все гаразд, — вона вирівняла спину, намагаючись опанувати себе. — Дмитре, я хочу... внести зміни. Давайте додамо лаванди вздовж огорожі. Багато лаванди. І нехай вона росте хаотично. Я не хочу цих рівних кутів.

Дмитро здивовано підняв брови. — Але Андрій Петрович... він не пробачає відхилень від проекту. Ви ж знаєте, він влаштує скандал, якщо побачить асиметрію.

— Я сама з ним розберуся, — відрізала Софія, хоча всередині все тремтіло. — Просто зробіть так, як я прошу. Хоча б тут, у саду, я хочу бачити щось живе, а не застигле в бетоні.

Вечір опустився на місто важким сірим полотном. Софія стояла на кухні, механічно нарізаючи овочі для салату. Кожен рух ножа був вивіреним — вона знала, що Андрій обов’язково зверне увагу на те, чи рівні кубики селери. Двері відчинилися. Вона відчула його присутність ще до того, як він зняв пальто. Холод прийшов разом із ним.

Андрій увійшов на кухню, навіть не привітавшись. Він підійшов до столу і взяв шматочок нарізаного овоча.

— Ти знову використала ніж для хліба, Софі, — зауважив він, і його голос був подібний до тертя скла об скло. — Ти професорка наук, ти маєш розуміти призначення інструментів. Хіба це так складно — бути уважною до мого дому? Хіба це занадто велика плата за все, що я тобі даю?

Він підійшов ближче, кладучи руку їй на плечі. Його пальці злегка стиснули м’язи, змушуючи її здригнутися. — Ти сьогодні виглядаєш розгубленою. Дмитро дзвонив мені. Він сказав, що ти намагалася зіпсувати проект саду своєю лавандою. Навіщо цей бунт, Софі? Тобі не личить хаос. Ти — моя гордість, доки ти тримаєшся в межах. Без мене ти — просто жінка з купою дивних ідей, яку ніхто не сприйматиме серйозно.

— Андрію, я... — вона хотіла сказати йому про дитину. Хотіла знайти в ньому хоч краплю тепла. — Я хотіла сказати щось важливе.

— Важливе? — він усміхнувся, але ця посмішка була холодною, як нержавіюча сталь. — Важливе — це те, що я зараз тобі покажу.

Він дістав телефон і поклав його на стіл. На екрані висвітилося повідомлення від Кароліни. Фото. Вона була в його кабінеті, у тій самій червоній сукні, що на прийомі, але тепер вона сиділа на його столі, зухвало відкинувшись назад. Підпис під фото був коротким: «Чекаю на продовження нашого проекту. Ти ж любиш ідеальні форми?»

Софія відчула, як земля вислизає з-під ніг. Андрій навіть не намагався сховати екран. Навпаки — він хотів, щоб вона бачила.

— Чому ти показуєш це мені? — прошепотіла вона.

— Щоб ти пам’ятала про свою конкурентоспроможність, дорога, — він провів пальцем по її щоці. — Кароліна надихає мене. Вона — вогонь. А ти... ти стаєш холодною і нудною. Ти — функція, яка з кожним роком працює дедалі гірше. І якщо ти не почнеш цінувати свій статус моєї дружини, я просто заміню цей елемент у своїй конструкції. Ти ж знаєш, архітектура не терпиться застарілих деталей.

Він розвернувся і вийшов, лишивши її одну. Софія опустилася на стілець. Її нудило вже не від вагітності, а від огиди до самої себе. Вона поклала руку на живіт. Там, усередині, ріс новий «елемент його конструкції». Дитина, яка ще не народилася, але вже була приречена стати частиною його ідеального, мертвого світу.

Вона — ніхто. Вона — нуль. Він сам це сказав. Але Софія-математик пам’ятала головне правило: нуль — це точка відліку. І якщо вона справді нічого не варта в його очах, то йому буде байдуже, коли вона зникне.