Геодезичні куполи

Геодезичні куполи, Край горизонту. Інша зірка «Нова»… Ландшафт не звичний є гора, і кисню вже нема.  Та є пустеля, блискавка, і дощ довкола.
Зореліт. Космопорт. У скафандр. Приліт. Проста перевірка, Охороні привіт. — Що маєш із собою? — Лише своє ім’я. — Вітаю вас, Томасе. Тут інше життя.
Вона лежала під чужою надновою — сувора, первісна, мовчазна.
Там, де край горизонту розчинявся в холодному сяйві нової зірки, базальтова пустеля впиралася у самотню велетенську гору. Небо над нею безперервно шматували спалахи блискавок, і важкий дощ стікав по темних скелях, омиваючи мертвий світ.
І лише геодезичні куполи — ідеальні дзеркальні сфери біля підніжжя — здавалися крихкими бульбашками життя, що вросли у цей прадавній хаос.
Зореліт беззвучно пірнув крізь хмари. Попереду чекав космопорт, сіра броня скафандра і перший крок у чуже, гіпнотичне нікуди.
Шлюз космопорту із сичанням розгерметизувався, і Томас ступив на бетонний перон. Перше, що він побачив крізь прозорий візор — не велич космічного простору, а трьох абсолютно одинакових людей у бездоганно вигладжених сірих костюмах.
Вони стояли в ряд, ніби відлиті за однією малювальною матрицею: однакові зачіски, однакові вирази облич із пресованої ввічливості й однакові електронні планшети під пахвою. Тріада нудьги у центрі гіпнотичного світу.
Чоловік по центру зробив крок уперед. Його голос прозвучав крізь динамік скафандра рівно, монотонно і без жодної живої інтонації:
— Вітаємо на станції, Томасе. Я — Містер Сміт. Це, — він коротко кивнув на чоловіка праворуч, — Містер Сміт. А це, — злегка повела брова ліворуч, — теж Містер Сміт. Ми ваша супровідна група. Процедура інтеграції починається негайно.
Томас застиг крізь візор і лише тихо промовив про себе:
І ось я тут, і я летів… А штучний клонів трьох привів, Щоб на їх питання я тихо відповів. Оце фантазії прорив!
Центральний Сміт одночасно з двома іншими синхронно підняв свій планшет.
— Перший пункт інтеграційного протоколу, Томасе: первинне опитування щодо ваших намірів, — вичеканено промовив він. — Будь ласка, відповідайте чітко. Чи плануєте ви порушувати гармонію геодезичного співтовариства шляхом прояву несанкціонованої індивідуальності?
Лівий Сміт додав без жодного кліпання: — Варіанти відповіді: «Ні» або «Я зобов'язуюся не порушувати».
Томас перевів погляд з одного сірого піджака на інший. Шолом трохи приглушував звук його зітхання.
— А якщо я оберу свій варіант «Я привіз сюди тільки ім'я і на цьому мій ліміт згоди вичерпано»? — вимовив він із легким прижмуром.
Три Сміти одночасно застрягли в паузі, ніби в їхніх головах одночасно закоротило по запобіжнику. Центральний першим кліпнув повіками, знову повертаючи обличчю вираз ідеально випрасуваної серйозності:
— Помилка. Такий варіант відповіді не передбачений формою 7-Б. Будь ласка, утримайтеся від метафор — вони спричиняють збої в алгоритмах первинної адаптації.
— Тобто гумор тут під забороною? — уточнив Томас, роблячи перший крок углиб шлюзового коридору.
— Гумор не оптимізує енерговитрати, — карбував Сміт праворуч, синхронно з іншими розвертаючись на дев'яносто градусів.
Вони пішли попереду — три сірі спини, що крокували абсолютно в ногу, створюючи метрономний стукіт підборів по металевій підлозі. За скляними стінами коридору пропливав внутрішній світ купола: стерильні вулиці, однакові білі фасади та інші Сміти, які байдуже поливали однакові синтетичні вазони.
— Ми прямуємо до Сектору Прописання, — відрапортував Сміт ліворуч. — Там вам виділять стандартне житло, стандартний комбінезон і стандартний набір думок для адаптації на найближчий тиждень.
Томас хмикнув усередині скафандра:
Минуле майнуло, З’явилось натхнення. Якесь воно дивне Таке сьогодення… Та я у майбутнє Загляну напевно.
Двері Сектору Прописання роз'їхалися з вологим сичанням, і Томас нарешті заглянув у це їхнє «цифрове майбутнє».
За склом відкрився величезний атріум, більше схожий на сцену для божевільного ярмарку ілюзій. Смітів тут було лише троє — ті самі, що супроводжували його від шлюзу. Проте решта масовки грала свої ролі з таким несамовитим надривом, ніби режисер цієї вистави особисто стояв позаду з вишикуваною артилерією. Всі ці люди мали різний вигляд, різний одяг і різні професії, але танцювали під один і той самий алгоритмічний скрипт.
Усі вони щохвилини з екстазом підносили до ротів однакові пластикові склянки з сірим поживним коктейлем, закатували очі й зображували на обличчях такий оргазмічний захват, ніби коштували амброзію, а не розведене рідке мило.
Атріум кипів кумедними сценами та абсурдними діалогами.
На високій трибуні політик у бездоганному костюмі пристрасно розмахував руками, обіцяючи порожній стіні «збільшення стандартизації на триста відсотків уже в цьому кварталі». Поруч блогер із кільцевою лампою, причіпленою прямо до чола, натхненно кричав у планшет: «Гей, фоловери! Оцініть цей неймовірний сірий колір підлоги! Свайпайте вгору, щоб отримати таку ж ідеальну порожнечу в голові!».
Тут же, прямо на кахлі, сидів жебрак у випрасованому шматочку ганчір'я. Він простягав кришталево чисту керамічну чашку й монотонно, але з глибоким драматизмом закликав: «Подайте, будь ласка, трохи несанкціонованого мислення... Хоча б пару відсотків відхилення від регламенту...». Через нього переступав метросексуал із бездоганно укладеною борідкою, який щосекунди пирскав собі в обличчя балончиком із заспокійливим гліцерином і захоплено шепотів у кишенькове дзеркальце: «Мій коефіцієнт гладкості сьогодні просто знищує цей сірий світ!».
Прямо посеред зали програміст у розтягнутому светрі з шаленою посмішкою намагався набрати код на спині військового. Військовий у повній амуніції при цьому стояв струнко, прикладав руку до козирка й чітко відпорчував у порожнечу: «Слухаюсь розробляти алгоритм щастя! Ніяких відхилень від курса!».
Неподалік домогосподарка у квітчастому фартуху з диким азартом у руках протирала пил із голови філософа. Філософ, заклавши руки за спину й дивлячись у стелю туманним поглядом, повчально виголошував: «Пил на моїх залисинах — це лише ілюзія буття, але серветка Form-7B робить його абсолютно детермінованим».
У кутку розгорталася особлива пікантна драма. Зірка фільмів для дорослих у відвертому, але абсолютно стерильному латексному вбранні, драматично припадала до грудей бізнесмена в дорогому годиннику. Вона млосно зітхала на весь атріум: «О так, покажи мені свій... фінансовий звіт за третій квартал!». Бізнесмен у відповідь, палаючи пристрастю, вихоплював із кишені калькулятор, гарячково тиснув на кнопки й шепотів їй прямо у вухо: «Дивись на ці цифри, бебі! Чистий прибуток під п'ятнадцять відсотків! Чистий!».
За всім цим із блокнотом спостерігав психолог. Він підходив то до одного, то до іншого, гладив їх по головах і з глибоким розчуленням записував у документ: «Пацієнт повністю щасливий. Реакція на абсурд відсутня. Прошивка сидить ідеально».
Томас застиг на порозі. Масовка не була клонами зовні, але кожен із них із небувалим запалом викладався в цій дешевій постановці пластикового райського життя. «Оптимізоване завтра» виглядало як суцільний грандіозний ярмарок фальшивих емоцій, де кожен грає свою найбезглуздішу роль, щиро вірячи, що це і є пік людської цивілізації.
Шум і балаган атріуму миттєво відсунулися на задній план, перетворившись на далекий, позбавлений сенсу гул. Томас зробив крок уперед і легенько поплескав по плечу психолога, який саме гарячково занотовував черговий «симптом абсолютного щастя». Психолог навіть не обернувся — лише затишно кивнув, продовжуючи рухатися за загальним сценарієм.
У супроводі трьох Смітів, які карбували крок за його спиною наче сіра жива огорожа, Томас попрямував крізь цей театр пластикових емоцій. Його погляд зачепився за самотню постать у самому центрі зали.
Вона стояла спиною до всього цього фарсу, непорушна, мов базальтова скеля серед бурі. Довкола неї кричали блогери, каялися філософи та екзальтовано аплодували менеджери, але простір навколо неї здавався інакшим — чистим, тихим і позбавленим дзижчання штучних матриць.
Відчувши наближення, жінка повільно повернулася.
Зустрілися погляди — Очі в очі. Хоч уранці, Хоч увечері, Хоч удень, Серед ночі.
Хто кліпне? Ніхто! Хто відведе очі?
Весь світе, зупинись! Лиш в очі дивись.
Вона стояла перед ним — жива, справжня, не втиснута у жодні рамки тутешнього божевілля:
Середній зріст, Середні роки, Фігура струнка, І форми — нівроку!
Адекватна, Акуратна, Щира, Добра І Привітна.
У її погляді не було ані випрасуваної ввічливості Смітів, ані екзальтованої фальші тутешнього натовпу. Це були очі людини, яка бачила справжній космос — не через візор скафандра, а крізь власне прожите життя. Глибокі, спокійні й абсолютно тверезі, вони не відбивали рекламних софітів Сектору Прописання. У них читалася та сама первісна, сувора істина, яку Томас шукав за світлові роки від Землі: серед мільйонів відшліфованих алгоритмів і тисяч вигаданих ролей найрідкіснішим дивом залишається той, хто наважився зберегти власне обличчя.
Томас повільно обернувся назад, виринаючи з цієї мовчазної тиші.
Два Сміти — той, що праворуч, і той, що ліворуч — застигли на місці, мов кам'яні боввани із заблокованими гіроскопами. А от центральний - Сміт зробив один чіткий, карбувальний крок уперед. Його обличчя на секунду смикнулося від збою в системному коді, але він знову витягнувся в струнку:
— Суб'єкт Томас, — пролунав голос Сміта, позбавлений будь-яких вагань, металевий і прямий, як постріл. — Зафіксовано несанкціонований емоційний контакт. Надайте негайно: визначення терміну «людина».
Томас трохи примружився, подивився на сірий піджак, потім перевів погляд на жінку за своєю спиною, посміхнувся кутиками губ і спокійно промовив:
— Людина — це соціальна істота.
Повітря довкола Сміта миттєво здетонувало.
Термін не вписувався в директиви Сектору Прописання. Очі клона панічно закрутилися в протилежні боки, з його планшета бризнули зелені іскри, а сірий піджак почервонів до кольору перегрітого металу. Сміт видав коротке, високе піщання, вигнувся в дугу і на частку секунди розсипався на мільярди дрібних, прозорих пікселів, які спалахнули яскравим неоновим спалахом і з тріском випарувалися прямо в повітрі, залишивши по собі лише легкий запах озону та порожнє місце на підлозі.
Після того як неоновий пил від першого Сміта остаточно розвіявся в повітрі, другий Сміт — той, що стояв праворуч — зненацька відімкнувся від свого статичного анабіозу.
Він зробив один різкий, механічний крок уперед. Його сірі зіниці панічно пульсували, намагаючись компенсувати втрату центрального вузла, а з вбудованого динаміка вирвався важкий, глухий гул перевантаженого процесора.
Сміт нахилився до Томаса й викарбував запитання, яке, здавалося, мало б згорнути сам простір:
— Запит другого рівня, Томасе. Алгоритми первинної адаптації під загрозою. Дайте відповідь: у чому сенс життя?
Томас навіть не здригнувся. Він коротко всміхнувся, ще відчуваючи за спиною тепло й спокій живого погляду жінки, і відповів чітко, карбуючи кожне слово:
— У пізнанні.
Слово вдарило по Сміту, мов силовий розряд.
Усередині сірого піджака щось моторошно забрязкало й заклацало зі швидкістю кулемета. Очі Сміта вилізли з орбіт, щоки роздмухалися, як у велетенської акваріумної риби, а з вух з писком вирвалися струмені гарячої білої пари. Рівень системної помилки перевищив усі можливі критичні позначки.
Сміт роздувся у двічі більший об'єм, затріщав по швах, вигнувся назад і з гучним «БУМ!» просто лопнув, ніби переповнений сірий повітряний кулик. На підлогу зі дзенькотом розлетілися лише кілька дрібних шестерень, кольорові дротики й хмарка сухого сріблястого конфетті, яке повільно осіло на бетон.
Третій Сміт, спостерігаючи за сумною долею своїх колег, зробив те, чого від нього ніхто не очікував — застосував залишки власного штучного інстинкту самозбереження. Він проаналізував дані, оцінив ризики вибуху процесора і зрозумів усе без зайвих системних помилок.
Він зробив м'який крок уперед, опустив планшет і пішов на поступки. Голос Сміта більше не звучав як командний рядок — у ньому з'явилася майже людська, покірна тиша:
- Ось питання і відповідь. На ваші планеті є те що страшніше за все у цілому всесвіті. І зветься – людська заздрість. А її колір не має різниці.
— Чого прагнеш, Томасе?
Томас подивився йому прямо в очі, відкрито й беззастережно, і промовив у відповідь:
— Жити. Любити. Творити.
Сміт на мить замислився. Звук його внутрішніх вентиляторів стих. Він демонстративно витягнув із планшета й повільно простягнув Томасу абсолютно чистий, сліпучо - білий аркуш паперу — без жодних граф, без форм і без друкованих інструкцій.
— Вітаю вас, Томасе, — відрапортував Сміт, низько й поважно схиливши голову. — Вам — нове життя.
Розвернувшись на дев'яносто градусів, останній Сміт карбувальним, але вже чужим для цього світу кроком пішов геть на вихід, розчиняючись у сяйві зачиняльних дверей.
Томас повільно повернувся до неї, тримаючи в руках сліпучо - білий аркуш.
Уся масовка атріуму разом із фарсом, пластиковими склянками та сірими алгоритмами остаточно розчинилася на периферії свідомості. Залишилися тільки вони двоє в самому центрі цього свіжого, очищеного від масок простору.
Вона дивилася на нього з теплою, проникливою посмішкою — щирою, затишною і без жодного відсотка синтетики. І тихо, але так виразно виголосила ті самі слова, які на самому початку лунали як сірий штамп, але тепер набули справжнього, живого сенсу:
— Вітаю вас, Томасе. Тут — нове життя.
©
Тomas Blitz