Глава 6. Ми обирали життя смертних, але сміливості в нас замало.

"Цінувати те що втрачаєш, вірити у щось світле

і чисте... Людям даровано те що ховалося на дні Скриньки Пандори

і навідміну від своїх творців, які також це мали, вони ще мають

цей дар та передають через віки один одному" (цє)

Сніг все валить за вікном. Сірість Чистилища не змінна, біла земля, голі дерева, замерзлі водойми та сіре небо. Холод огортає кожного мешканця, кожну душу, але не господарку цього місця. Від народження їй було дане тепло в серці, щирість посмішки та яскравість погляду. Її брати та сестри дивувалися, вона була приречена чути їх пращура, стримувати його ціною свого існування і не дати йому знищити обидва світи, але в той же час вона вміла радіти тим митям, коли він мовчав, навіть не нагадуючи про себе. Люди пам’ятають її під багатьма іменами, так само і її родина, але було одне з улюблених - Ліліт.

-  Ліліт, ти кудись зібралася? – її вічна подруга та наставниця увійшла в кабінет.

-  Я йду до брата, час поговорити з Аластором, враховуючи, що мені скоро час повертатися! – зараз на її обличчі була втома, втома від всіх  століть прожитих в самотності та тиші, лиш вічний співбесідник пращур.

- Коли це все скінчиться? – озвучила в слух стару думку Азазель.

- Колись… Колись ми допишемо цю історію вічної війни, болю та страждань, але не зараз… Зараз ми не хочемо нікого чути, нічого змінювати, долучатися і бути ближчими до наших створінь… Ми дали їм те що було в нас всередині, те що допомогло колись заточити Хаос, але здається самі позабули про це! – її очі із золотого кольору стали шоколадними.

-  Що саме? – в такі моменти сповідей, перша відьма, знала потрібно вислухати, не робити ніяких зауважень та озвучувати своїх думок.

- Ти гдаєш міф про «Скриньку Пандори» просто так з’явився?! На дні була надія, найсильніша річ… І  ми дали їм її, а самі здається про неї забули… - голос дівчини затих.

-  Ти ніколи її не втрачала, - заперечила чорноволоса.

-  О, повір!.. – дівчина розсміялась. – Знаєш, я ж не просто так дала можливість відьмакам та відьмам відмовлятися від своїх сил і існувати нормально...

- Невже відьма і справді може відмовитися від своїх сил? – червоні очі округлилися, бо за всю історію існування їх роду жодна цього не практикувала.

- Навіть ми Верховні в людській подобі це можемо… Тоді ми проживаємо людське життя, але треба бути сміливими для цього, - ще доля секунди і її очі знову стають золотими.

-  А в чому ж не вистачає сміливості? Не для цього ви отримуєте сосуди? Не для того щоб жити, відчувати, кохати, старіти?

- Ми станемо повністю смертними, відмовившись від наших здібностей. Не буде захисту для нашого тіла, ми будемо бачити все, але не зможемо втрутитися, не зможемо повернутися в наш вимір… Ми будемо все пам’ятати та на жаль, одним нашим помахом не перепишемо, не зітремо нічого…. Ми будемо смертні і лише після смерті людського вмістилища зможемо перетнути межу…

- Так ви цього ж і хотіли, укладаючи угоду з Долями! – не витримала Азазель.

-  Так, але паралельно кожний з нас знав, що не зробить цього… Страх втратити свою владу, можливість бути майже непереможним, бути захищеним від інших… Хто з нас насмілиться це втратити навіть на пару десятку людських років?!..

-  А було б цікаво на це подивитися, - з легким докором промовила дівчина.

- Все, мені час… - повелителька Чистилища різко обірвала розмову.

Один помах її руки і двері на балкон відкрилися, крок і сіро-золоті крила розгортаються за спиною, один помах і її вже немає.

«Вона й досі мала дівчинка, хоча їй вже стільки століть, але в середині вся та ж… Я молюсь лиш про одне, щоб моя Повелителька знову посміхалась…» - дивлячись в стіну з падаючого снігу подумки звернулася до когось чорнокоса.

Перехрестя, дівчина з золотаво-рудим волоссям опускається на землю, один крок і її ноги в золотих босоніжках прямують до воріт за якими вічна весна.  Надпис над ними говорив «Absolvo te» (лат. «Відпускаю гріхи твої»), це змусило посмішку торкнутися її губ, бо на жаль правді ці слова не відповідали. На вході стоїть Іофііл, один з архангелів. На долю секунди він зкривився, але нічого не сказав лише кивнув і відчинив ворота, бо знав хто перед ним стоїть. Так, в кожного члена цієї родини є своє королівство, в якому кожний править свій бал, є умови, що ніхто з інших не цікавиться та не втручається в справи інших на їх території, але за необхідності вони могли перетинати володіння один одного, бо якщо це відбувалося, це означало лише одне «Загроза для всіх»…

В Чистилищі є таємний хід, який пов’язує його з Ірієм, в легендах людей його малюють островом Авалон, але лиш правда в назві. Цей прохід для тих душ, які відбули своє покарання і вони отримають блага небесні. Авалон не був островом, але прохід нагадував східний сад з квітнучими сакурами. Золотавоока могла б пройти ним, та не відчувати на собі цей незадоволений погляд, але є правило, яке було написано ще їх матір’ю, володарці Хаосу туди вхід заборонений. Тому на даний момент їй доводилося це терпіти. За інших обставин і відсутності домовленостей Іофііл заплатив би своїм життям за це, але не зараз, не сьогодні.

Едем мав вигляд звичайного ботанічного саду, які створювали люди на землі, за виключенням того, що там були зібрані всі квіти світу. Ліліт знаходила це кумедним, але хто ж вона така, щоб повчати старшого брата. Ще в дитинстві, в усіх суперечках від нього лунало «Я старший, отже правий», це дуже сильно нагадувало популярну серед митців «Я митець – я так бачу!». Сенс один і той же, тому цю «естетику» дівчина трактувала, як «специфічний витвір мистецтва». Певну кількість століть тому, вона заздрила брату, що він вічно живе в такій красі, але від створення світу і життя там, в неї була не одна можливість переживати весну. Тепер заздрості вже не було, бо без змін ти перестаєш цінувати те що маєш.