Глава 3. Пізнай себе!

"Щастя - це коли в тебе є велика, дружня

турботлива, любляча родина..." (с) Д. Бернс

До того як золотаво-руда торкнулася тілом землі, вона розлетілася чорними воронами. Темрява застилила її очі, як тут через секунду вона стоїть на перехресті і над нею світить червоний місяць.
Це перехрестя було місцем вибору, саме тут опинилася будь-яка душа після смерті і тут їх зустрічав Янус, за виключенням звичайно тих чиї вже сто відсотків належали до однієї з чотирьох сторін. От і цю гостю ніхто не зустрів. Дівчина стояла посеред перехрестя і роздивлялася по сторонам, за її відсутності нічого не змінилося, попереду дорога закінчувалася золотими воротами та вічною весною за ними. За її спиною вхід був майже зруйнований з чорного каменю і там панувало найспекотніше літо. З права вхід був не дуже впадаючий в око, зі звичного заліза і за ним були дерева з вічно опадаючим листям. І от ліва стежка, яка вела до її місця призначення, ворота зі срібла трохи покриті льодом, через вічно пануючу зиму за ними. З обох сторін стоять охоронці Атлант та Паллант, як дві нерухомі статуї, але тільки хтось підходив до воріт вони одразу оживали, щоб розпахнути вхід чи не дати увійти не кликаним гостям. Завидячи Верховну вони коротко поклонилися і відчинили їх, над входом красувалися виграрувані слова на латині "Nosce te ipsum!" (лат. "Пізнай себе"). Мертва мова якраз для тих, хто покинув світ живих.

Зробивши крок уперед, дівчина опинилася в своїх вічних володіннях холоду, голі дерева, падаючий сніг, льодові глиби і вічна сірість буття. Данте помилився описуючи Чистилище у вигляді гори, це була звичайна місцевість з пагорбами чи рівнинами, з замершою річкою... Хоча для спокути гріхів воно для кожного приймає подобу того, що вони уявляли за життя. Золотоока йшла рівномірним, спокійним шагом по своїм володінням, кожний її крок в золотих босоніжках відлунювався гучним "цок" по замершій землі. Тут не було ні криків, ні сміху, ні жалінь, ні молитов, лиш якийсь тихий плач і інколи спокійно пересуваючиїся душі відьм чи відьмаків, які просто чекають часу на їх переродження. Все як вона звикла, але тільки опинившись в своїх володіннях не відчула ніяких ознак Хаосу, таке відчуття ніби він покинув свою в'язницю. Ліліт знала, що це було не можливо, бо вона відчула би це навіть на землі, тому просто розправивши свої сіро-золоті крила взлетіла вгору. Її ціль була в самому серці цього місця, звичайний, зовсім не видающийся трьох поверховий будинок з заледенілими стінами, зі своєю таємницею. 

Дівчина легко спрямовує свій політ до нього і опиняєтся на балконі. Крила знову зникли і легким помахом руки відчиняються двері в її особистий кабінет. Він не мав нічого особливого у його вигляді, стіни сірі, палає, для якоїсь атмосфери, вогонь у каміні, але дивним синім полум'ям, біля нього два чорні крісла і чайний столик. Одна зі стін це книжкова шафа від полу до стелі, перед нею стоїть стіл з чорним кріслом. Звичайнісінький кабінет якогось бізнесмена з минулого. В двері постукали, просячи дозволу увійти.

Золотоока розуміла, що її повернення не стало сюрпризом ні для кого, кожний мешканець Чистилища відчув це, але не в'язень, бо навіть зараз панував повний спокій.

- Увійди, - прямуючи до свого столу кинула дівчина.

В кімнату просковзнула дівчина, років двадцяти дев'яти на вигляд, ростом вона була вища за гостю. В неї було чорне, наче смола, волосся зібране в довгу косу, риси лиця були трішки грубоваті, але жіночні, очі червоного відтінку і головною відзнакою було те що з лівої сторони обличчя в неї були три рубці, як від кігтів. Йшли вони від брови до подборідка, але дівчина їх не ховала, а навпаки робила все щоб їх бачили. Одягнена вона була тепліше за золотаво-руду, на плечах була чорна хутряна накидка, штани, трішки вилізаючий на зовні чорний шкіряний жилет, сапоги на низькому ходу, це все казало ще й про те що це воїн, хоча зброї вона при собі не мала.

- Повелителько, з поверненням! - пролунав її голос, він був холодний наче метал.

- Азазель, давай без цього, - сідаючи за свій стіл вимовила Ліліт.

- Вибач, але ж я маю якось виказати свою радість, - злегка посміхаючись промовила та. - Не чекала тебе так швидко...

- Твої звіти стали приводом, щоб покинути світ живих скоріше... Я не хочу їх всіх хвилювати, через це... - золотоока підняла руку догори і повертіла вказуючи скільки тріщин з'явилося на її браслетах. - Таке відчуття, що вони от от розсиплются.

- Нові майже готові, ще день чи два і все буде, як до цього, - чорнокоса дивилася на дівчину. - В останніх звітах я не писала, як ти й просила, нічого важливого, але...

- Що але? - думки дівчини були все також зосереджені на основній цілі повернення.

- Здаєтся серед нас є зрадник... - червоноока дивилася прямо в золоті очі.

- З чого взяла?

- Перед тим, як почався цей спокій, мені здалося, що хтось спускався в підвал... - Азазель не дослухали.

- Чекай тут! - підриваючись із-за столу кинула кароока і попрямувала геть зі свого кабінету.

По сірому мрамору лунали тільки цокотіння підборів, дівчина летіла туди де була темниця. "Ні, це не можливо... Він же як чума... Тільки цього не вистачало..." - з кожним кроком лунало в її голові, страх оволодівав кожною клітиною її тіла. Ось вона остання сходинка і на стінах загоряются факели. Кроки стали більш спокійними і вона попрямувала коридором до дверей. Золоті двері з малюнками Едему, кіл пекла, змій, янголів, демонів, жнеців, відьом... Там була зображена історія всього їх існування, історія створення світу. Золотаво-руда торкнулася однією рукою замка на них, він був цілий і без будь-яких пошкоджень. Пару секунд тиші, щоб відчути і до неї доносится його серцебиття. "Він там... " - подумки видихаючи отступила назад володарка Чистилища. Дівчина дивилася на двері ще декілька секунд... Повернувшись на підборах вона попрямувала назад до свого кабінету.