Глава 6

Ось і настали довгоочікувані вихідні для бойових магів з підрозділу Бернвальдського. Якщо вояки чекали на ці дні з нетерпінням, то Дербі майже усю ніч нервово крутився на ліжку. Менш за все на світі хотілося йти до будинку утіх, але погодився під тиском побратимів. Зрештою, піде. Водночас, можливо, керувався і іншими прихованими причинами, хтозна? Скромний Дербі насправді сповнений нерозгаданих таємниць… Зі сходом Сонця вже хазяйнував на кухні. У величезних казанах кипіла апетитна каша, варилася рибна юшка, тушкувалося м’ясо з овочами…

Вояки по-різному проводили вихідні. Хтось відсипався в наметі, а хтось поблукав до найближчого селища на ярмарок, де продавали смачний, прохолодний ель. Приготувавши страви, Дербі, як завше, кудись зник. Усі вже звикли до його бажання усамітнюватися. Як кажуть, кожному своє.

Коли над табором згущувалися сутінки, воїни Бернвальдського зібралися біля розведеного багаття й з невимовною насолодою ковтали пінний ель з присмаком ягід, адже по обіді Унар з друзями притягнули з селища кілька невеликих барил з цим напоєм. Маги у запалі обговорювали майбутній похід до будинку утіх, а Генрі навіть трохи причепурився. Вкотре скористався побутовим артефактом-браслетом, подарованим Грейс. Згадуючи про неї з невимовною теплотою, навіть інколи й сумував за цією невгамовною магинею. Хоч як дивно, але писала вже не так часто, як колись, також її листи були стислими… Авжеж, перебуваючи десь в королівстві Ардвандор, з головою поринула в науку!

За допомогою артефакту і певного заклинання Генрі почистив одяг. Квапливо вбравшись у білосніжну сорочку й чорні, шкіряні штани, залишив павільйон та попрямував надвір, до побратимів, які з нетерпінням очікували на свого командира. Водночас в бік багаття неохоче плентався Дербі. Навіть на відстані його обличчя здавалося кам’яним, а в сірих, округлених очах застигла невимовна бентега з часткою страху.

— В… вітаю… — знічено пробелькотів до побратимів, відводячи погляд.

— Наш Дербі! Нарешті! Я вже гадав, що не з’явишся й десь сховаєшся! — опорожнивши дерев’яний кухоль, Унар підвівся з землі. — Вітаю, пане командире! — шанобливо гукнув до Бернвальдського, обтрушуючи штани. Інші воїни також повставали й привіталися з командиром. Зрештою, охочих розважитися з доступними дівчатами виявилося близько двадцяти магів, а решта залишилися в таборі.

— Що ж, ходімо, — криво посміхнувшись, Генрі кивнув до захмелілого Унара. — Кажеш, друже, знаєш, де саме шукати пригоди? — запитливо хмикнувши, здмухнув з чола смоляну прядку.

— Звісно! В селищі поблизу місцевої таверни є заклад «Жриці Кохання»! Маг з іншого підрозділу показав на мапі, цей заклад неподалік! Сподіваємося, знайдемо дорогу! — звітував Унар з радісним, шаленим блиском в очах.

Спершу вояки попрямували до стайні, оскільки вирішили подорожувати до селища верхи. Скочивши на коней, маги за кілька хвилин залишили табір. Звісно, серед них був і Дербі. Добре, хоч непогано тримався в сідлі, проте їхав з таким обличчям, наче попереду не розваги, а тортури.

— Дербі, ти ж так не хвилюйся! Все буде добре! — у темряві гукнув хтось з вояк. — Дівиці тебе не з’їдять, навпаки… Ощасливлять! — і далі посипалися їдучі жарти інших. А Дербі мовчав, стиснувши губи. Таке враження, що геть не зважав на ті кепкування побратимів, лише напружився у сідлі, мов тятива. Чи то через надмірне хвилювання? Хтозна, що іще таїть у собі цей дивний маг?

Заклад «Жриці Кохання» зустрів прибулих відвідувачів червоним сяйвом магічних ліхтарів, які зависли в повітрі численними кульками, освітлюючи двоповерхову кам’яну будівлю. Біля відчинених дверей бажаючих розважитися зустрічав низенький, огрядний маг, вбраний в дорогий костюм з бордового оксамиту, розшитий золотистими візерунками.

— Вітаю, вельмишановні гості! — улесливо посміхнувшись, водночас окинув вояк хитрим, вивчаючим поглядом зіщулених очей. — Я пан Ворцевський, власник цього чарівного закладу! — відразу зрозумів, що прибули не прості селяни, а бойові маги-прикордонники. Таких розрізняв на відстані. Хоч постали не у військовій формі, проте усі статні, кремезні, ще й мали при собі дорогу зброю… Насправді бажані клієнти. На монети не скупилися, платили щедро. — Авжеж… Наші прикордонники, хоробрі й незламні захисники королівства Сальвенсґард… — протягнув з награним благоговінням. — Та навіть славетні воїни потребують гідного відпочинку! Ласкаво прошу, — картинно змахнув правицею, запрошуючи магів всередину будівлі.

За хвилину вояки неначе опинилися в іншому світі. Через тривале перебування в таборі вже звикли до простецького побуду без розкошів, до природи, до денного світила й численних вечорів просто неба… Звісно, увійшовши до закладу, на мить навіть розгубилися. Інтер’єр просторої зали вразив надмірністю червоного. Відповідного кольору були й портьєри на вікнах, також стіни і підлога, а стеля сяяла розсипом золотистих ліхтариків. Посеред приміщення спостерігалося невисоке підвищення, на якому плавно, неквапливо танцювали граційні «німфи» у відвертих, легких сукнях, оті бажані магині… Авжеж, вродливі! Біляві, чорняві, руденькі…

— Принесіть нам рому! Сьогодні я пригощаю! — вимогливо гукнув Генрі, виринаючи з короткочасного заціпеніння.

Пан Ворцевський особисто запросив поважних клієнтів до великого столу, а метушливі працівниці закладу мовчки тягли туди додаткові крісла. Авжеж, попереду бенкет. Звісно, магам відразу запропонували перелік апетитних наїдків. Смажена картопелька з м’ясом, овочеве рагу, запечена риба… і чорний ром.

— А мені… Салат! — писнув Дербі, нервово кліпаючи очима. — Зелений… з огірками та гірчичними зернами… — почувши це, воїни вкотре глузливо розреготалися, а Генрі мимоволі пригадав, що такий салат завше полюбляла Грейс… — А що? — рудий маг збентежено хмикнув. — Це корисна їжа! Кажу вам, як… кухар! Надмірне вживання м’яса шкідливе для здоров’я! — цією заявою викликав черговий приступ сміху в чоловіків.

— Дербі! Сьогодні можна все! — гукнув Унар, який розташувався поряд з сором’язливим магом. — Ба більше, тобі! Поглянь-но туди! — безцеремонно вказав на звабливих танцівниць. — Обирай ту, що до вподоби! За монети кожна виконає твої найпотаємніші бажання!