Глава 2

Розчахнувши дверцята широкої шафи, Грейс витягла звідти кілька урочистих суконь й кинувши їх на ліжко, розгублено зиркнула на вірну служницю Сільву, яка застигла посеред кімнати позаду панни, діловито схрестивши руки на грудях.

— Сільво, як гадаєш? Що мені варто одягнути? — Грейс завше радилася з Сільвою, яку вважала мудрою, поміркованою та відданою. Цьогоріч їй виповнилося тридцять, але досі була старою дівою, чорнявою й темноокою магинею землі. Протягом десяти років працювала в маєтку Лінсів, спочатку нянькою й гувернанткою, а коли Грейс подорослішала, Сільва стала її покоївкою, заразом і подругою. Оскільки служниця не позбавлена вроди, до неї повсякчас залицялися парубки, проте дівоче серце завше було закритим. Колись Сільва кохала, але пережила зраду й відтак зневірилася, відгородившись від представників протилежної статі крижаною стіною.

— Панно Грейс, я б радила вбратися в цю сукню, — вказала на урочисте вбрання з блакитного атласу. — Цей колір вам личить… Також з вбранням гарно поєднуватиметься кольє з сапфірами та відповідний браслет…

— Дякую за пораду! — очі Грейс блищали, мов самоцвіти. Авжеж, сьогодні вона попрямує на вечірку до маєтку Аліфардів, де з’явиться і Генрі! Ба більше, він навіть запропонував заїхати за нею… Звісно, Грейс воліла постати перед юним Бернвальдським справжньою шляхетною особою та засліпити вродою, справити враження! Зрештою, бажала привернути його увагу. — Сільво, я так хвилююся! — з вірною служницею повсякчас ділилася власними переживаннями. — На вечірці буде Генрі, а я… Хочу, щоб він дивився на мене, не як на дитину, а як на дорослу дівчину…

— Панно, ви закохалися? Це ж очевидно! — служниця задумливо посміхнулася, мружачи карі очі. — Бачу, до серця припав пан Бернвальдський…

— Саме так! І я цього не приховую, не соромлюся! — рішуче випалила Грейс, рухнувши на ліжко поміж суконь. — Генрі… Я відчуваю його… Його серце, його сутність! Ще з дитинства відчувала… Мій маг, моя доля…

— А як він до вас ставиться? Чи виказує увагу, симпатію? — Сільва запитливо поглянула на панну, яка пірнала з головою у солодкі мрії.

— Не знаю… — гучно зітхнувши, Грейс рвучко підвелася з ліжка та стрімко наблизилася до настінного дзеркала. — Але я переконана… Ми будемо разом!

— Хоч ви сповнені завзяття й рішучості, проте… В житті не завжди все гладко, — в голосі служниці промайнула прихована гіркота. — Не завжди спрагле, сповнене надії серце матиме бажану відповідь, але я… Хочу для вас щасливої долі, без страждань, хоча… Нерідко шлях до щастя простягається крізь перешкоди й терни… Та чи здужає любляче серце усі ті перешкоди? Як кажуть…

— Сільво, моє серце здолає все! — юна Лінс геть не бажала миритися з перешкодами, ба більше, подумки відкидала, руйнувала будь-яку перепону до власного щастя. Хіба ж Генрі не розуміє, що вони створені одне для одного?

— На жаль, не завше все залежить лише від нас, — стиха зронила Сільва, здіймаючи з ліжка пишну сукню з блакитного атласу, розшиту сріблястими візерунками квітів. — І це вбрання… Воно підкреслюватиме вашу вроду…

— Сільво! До речі, я помітила, як начальник нашої охорони дивиться на тебе! — Грейс завжди була відвертою та ніколи не стримувала емоцій. — Він же…

— Панно, дозвольте… Допоможу вам причепуритися, — Сільва враз насупилася зі згадкою про бойового мага Олфарґа. Він служив в маєтку Лінсів начальником охорони й кілька років тому поховав дружину, яка померла від чорної лихоманки. Зрештою, Сільва була переконана, що той суворий чолов’яга досі не забув дружину, а власне горе прагне приглушити спалахом тимчасової хіті. Служниця заповзято ігнорувала його залицяння, навіть принагідно уникала зустрічей з Олфарґом. Можливо, через страх знову зазнати болю й зневіритися, хтозна?

З настанням сутінків до воріт маєтку Лінсів прибула карета, на тлі чорного корпусу у світлі магічних ліхтарів виблискував герб Бернвальдських. Охоплена невимовним хвилюванням, Грейс поспішала вечірніми алеями в бік воріт у супроводі Сільви. Звісно, дівчині ще й довелося вислухати чимало настанов від строгої матері, яка повсякчас нагадувала про гарні манери та гідну поведінку. Зрештою, Матільда була спокійна, адже доньку супроводжуватиме Генрі, а цьому парубку вона довіряла.

— Вітаю, Грейсі! — всміхнувшись, Бернвальдський окинув дівчину теплим, привітним поглядом. — Як почуваєшся? Бачу, настрій в тебе гарний, адже сяєш, мов світило! — радше пролунало, як дружній комплімент. — Що ж, готова веселитися? — хмикнувши, розчахнув дверцята й галантно простягнувши правицю, допоміг дівчині забратися в карету. Не зволікаючи, за мить і сам умостився на м’якому сидінні навпроти.

— Я завше готова веселитися, ти ж мене знаєш, — діловито підібгавши губоньки, Грейс з цікавістю зиркала на усміхненого мага. Йому личило строге вбрання. Чорний оксамитовий камзол зі срібними ґудзиками підкреслював статуру парубка, а дівочий погляд мимохіть зупинився на чуттєвих, чітко окреслених губах й водночас виникало бажання торкнутися смоляного пасма, що нависало над його широким чолом… Звісно, Грейс не стала цього робити й натомість лише зрадницьки зашарілася, відганяючи недоречні думки.

— То ти для Ріко так причепурилася? — підморгнувши дівчині, Генрі жартівливо реготнув. Авжеж, юна магиня сяяла вродою! Попелясто-русяві коси були зібрані у високу зачіску, прикрашену золотистою сіточкою з дрібними діамантами, а Бернвальдський вперше зауважив, що в Грейсі довга, тендітна шия, наче в лебідки й круглий виріз сукні аж надто глибокий…

— Знущаєшся?! — невдоволено пирхнувши, дівчина протнула Генрі колючим, докірливим поглядом. — Я ж казала, що не люблю білобрисих! — нервово сіпаючи пальчиками пишний поділ сукні, відвернулася до вікна. Невже він не зрозумів, для кого саме так довго й старанно чепурилася? Чи вдає, що нічого не помічає? Та хіба ж знала юна Лінс, що саме цієї миті Генрі насправді приховував за веселістю трепетне передчуття зустрічі з Маґбет? Хоч парубок і був завше відкритим, щирим, проте вмів приховувати сокровенні думки та мрії…