VIIІ. Підпільна імперія

Маючи інтернет і базу мікроекономіки, Пашка розгорнув таку схему, що Артем на своєму Закарпатті позеленів би від заздрощів. Він зрозумів: головний дефіцит тут — не цукерки, а інфа.

Пашка став «інформаційним дилером». Він знав усе: коли приїде перевірка, у кого з вихователів депресія через чоловіка, і взагалі хто чим «дихає». Ця інфа конвертувалася у реальну валюту: зарядки, домашні пиріжки, які передавали мами іншим пацанам, і право першим вибирати хавчик в їдальні.

Коли місцевий авторитет Сєрий спробував «віджати» у Пашки книгу, той не пішов махати кулаками. Він просто... «випадково» підкинув Сєрому в тумбочку журнал з рецептами дієтичних супів, який таємно читала директорка, і пустив слух, що Сєрий мріє стати шеф-кухарем. За три дні, під загальний регіт, авторитет Сєрого здувся, як дірявий м'яч.
Через місяць Пашка накатав відповідь брату:

«Бро, дякую за книжку про італійського мужика. Він реально шарив у житті. Я тепер тут як міні-консул. Тамара Іванівна думає, що я стану депутатом, а пацани думають, що я маю зв’язки в СБУ. Надішли щось про те, як легально не мити вікна, бо Макіавеллі про це чомусь промовчав. І скажи Каті, щоб не нервувала —це шкодить дитині. 
P.S. Твої макарони були смачніші за тутешню запіканку, бо вона більше нагадує підошву старого черевика».

Пашка закрив зошит і хитро всміхнувся. Інтернат перестав бути в’язницею — тепер це був його тренувальний табір. І якщо він вийде звідси живим, мамі доведеться готуватися не до онуків, а до того, що її менший син одного дня може реально приватизувати всю Одеську область.

***
Пашку висмикнули прямо з черги в столову.
— Паш, тебе там до телефону, — крикнув малий з чергування. — Давай бігом, бо вимкнуть!
Павло сплюнув, поправив куртку й неквапливо рушив, хоча всередині все стислося. «Хоч би не знову якісь трабли», — пронеслася коротка думка.
Він притиснув холодну пластикову трубку до вуха.

— Алло?
— Паш! — голос у слухавці був радісним. — Коротше, вітай! Ти став дядьком! Дві дівчинки, Паш! Близнючки!
Пашка завис. Реально, наче в компі старий процесор перегрівся. Очі вперлися в облуплену стіну, а в голові зациклилося: «Дві? Це як?».
— Стій, притормози, — нарешті витиснув він, відчуваючи, як по спині пробіг мороз. — Які дві? Ти хочеш сказати, що там реально дві малі дєвки одночасно?
Він почув ствердний сміх у слухавці й сам не помітив, як обличчя розпливлося в такій либі, що ледь щоки не тріснули.
«Капець... — подумав він. — Це ж повний аврал. Це ж тепер в квартирі буде філія дитячого садка. Рожеві бантики, ляльки...».
Його зачепило за живе. Він уявив Катю — малу, тендітну — і як вона тепер з двома цими «пакунками» даватиме раду. В грудях приємно кольнуло щось схоже на гордість, змішану з легким мандражем.
— Капець, — вголос повторив він. — Оце я попав. Тепер же ні погуляти нормально, ні грошей протринькати — все ж малим треба буде.
Він поклав слухавку і ще секунд десять «викупав» ситуацію. Повернувся в коридор, де пацани вже доїдали свою пайку.
— Чого такий прибабахнутий? — спитав хтось із кентів. — На ковер визивали?
— Та який ковер, — Пашка випрямив спину, засунув руки в кишені й кинув максимально діловим тоном: — Я тепер, пацани, серйозна людина. Дядько я. Причому в квадраті. Дві дівчинки сьогодні народилося.

Він йшов по коридору і відчував, як кожна клітина тіла наповнюється якоюсь дикою впертістю. Треба було швидше «вигрібати» звідси, закривати хвости й валити додому. Бо там тепер його чекали дві маленькі причини, щоб стати нарешті дорослим.