VІ. Молодий та дурний

На Закарпатті було гарно всім...крім Артема. Поки туристи пили вино і фоткали гори, він намагався не здохнути від хронічного недосипу.
У сімнадцять років він став власником квартири — дякувати бабі, яка вирішила, що онуку треба мати де «грішити» законно. Але разом із ключами він отримав такий вагон проблем, що іноді хотілося просто вийти за хлібом і випадково опинитися десь у Польщі на полуниці.
В коледжі Артем і Катя були місцевими експонатами. Поки нормальні студенти ламали голову, де надибати халявного пива й на яку пару забити, ці двоє на перервах професійно терли за ціни на підгузки й вишукували акції на пральний порошок для чутливої шкіри.
Катя з часом почала нагадувати Колобка на максималках. На дистанційку вона пішла не через велике кохання до комп'ютера, а тому, що в аудиторії вона вже фізично не втискалася за парту, в викладачі дивилися на неї з жалем.
— Тьом, ти бачив цінник на це ліжечко? — питала вона, тицяючи йому в ніс смартфон. — Це ж півтори твоїх зарплати кур’єра!
— Бачив, — бурчав Артем, ледь не пускаючи слину в тарілку з макаронами. — Може, я сам зварганю? У мене десь завалялася викрутка і пара дощок...
— Ага, не з твоїм фартом. Купи нормальне, не позорся!

***
Артем впахував так, що іноді забував, як його звати. Вдень — пари, де він просто сидів як манекен, а ввечері — кур'єрська доставка на старому вєліку по закарпатських схилах. Коли ноги перетворювалися на вату, він згадував предків.
Скиглити він не міг. Просити бабки в мами — табу, бо знав: у неї на аптеку йде більше, ніж він заробляє за місяць, ганяючи з рюкзаком за спиною. Тому в трубку він просто видавав оптимістичне «все ок».
— У нас повний фарш, мам. Вітаміни їмо, фрукти купуємо, — казав він, дожовуючи останню суху «Мівіну».
— Молодець, синку, — солодко відповідала Даша. — Тьомчик, ти там за Пашку хоч іноді згадуй. Він в інтернаті зовсім береги попутав. Кажуть, намагався виховательці продати її ж власний гаманець.
Артем клав слухавку і думав: «Брате, та ти реально геній! Тебе годують, одягають, і ти не паришся, де взяти лаве на оренду. Живеш на ізі».

***
Одного разу Артем прийшов додому і застав апокаліпсис: Катя ридала над уламками банки солоних огірків.
— Це був мій останній сенс життя! — голосила вона так, ніби розбила дороге авто.
Артем глянув на це скло в розсолі й раптом видав такий дикий, істеричний сміх, що Катя навіть плакати перестала.
— Ти чого, перегрівся? — злякалася дівчина.
— Та так... Подумав, що наше життя — як ця банка. На етикетці все красиво, а зараз ми тупо стоїмо в калюжі оцту і боїмося порізати ноги об реальність.
Він підійшов, обійняв її величезний живіт і відчув, як там хтось сильно штовхнувся. Наче говорив: «Ану, батя, зберися! Не скигли, скоро я вийду і влаштую тобі щасливе життя!».
В цей момент Артем зрозумів: лафа закінчилася. Він більше не пацан. Він — той самий мужик, який має розрулити все це лайно, бо за спиною — Катя, дитина і мама, яка свято вірить, що хоч один її син виріс «нормальним».