8

***

З містечка Борщів, що на Тернопільщині, прийшло повідомлення про різанину, яку нібито влаштувала УПА над поляками.

Я прибув зі слідчою групою. Крайовий референт СБ «Сивий» зробив відчит, що від 17 до 24 червня в містечку знищено 34 польські родини і повішена вчителька російської мови.

• Зладнано вельми гладенько, – говорив «Сивий», журно киваючи, – розумієте, друже провідник, протягом тижня без жодного звуку. Сусіди анічичирк, ніхто нічого не чув, не бачив, зате большевицька преса і агітатори переконують, що це ми зорудували.
• Розумію, – говорю, – господарі впускали убивць, бо довіряли. З’ясували, що цих людей поєднувало?

«Сивий» зам’явся:

• Та багато чого спільного. Хоча б те, що більшість поляки.
• Не те. Думайте.

«Сивий» зазирнув у протокол, я вказав на рядок: «висловили бажання скористатися правом залишити СССР».

• Вони всі мали виїхати, – замислено мовив «Сивий», – навіть учителька плянувала повернутися до себе на Донбас.
• Як населення сприймає большевицьку агітку?
• Звісно, ніхто не вірить, що то бандерівці, навіть комуністи.
• То ж слід підсилювати.
• Працюємо. Хоча належного обладнання немає. Третій день безперервно експлуатуємо друкарську машинку. Листівки щодня клеїмо по місту.
• Маєте когось в НКВД?
• Телефоністку.
• Замало. То ваша недопрацьовка, має бути хтось із офіцерського складу, тим більше їх легко вербувати, чекісти охочі до грошей і горілки.

Отже, часу зовсім не маємо. Навіть цієї ночі може постраждати якась родина. НКВД діє за певним списком, який треба здобути. Яким чином? Напасти на відділок? Та для такого потрібно принаймні двадцять добре вишколених бійців, а в Борщівському районі діють сили самооборони, це сільська молодь, яка пішла у ліси, аби уникнути совєцької мобілізації, до того ж подрібнені на чоти і розпорошені по району, аби зібрати, потрібно принаймні два дні. Тож дав завдання «Сивому» негайно почати з’ясовувати, хто ще із поляків плянує на виїзд. Була вже дев’ята вечора. Коло пошуків звузилося, тому що у Борщеві залишилося лише дві польські родини. Я вирішив організувати засідки, взяти під охорону ці сім’ї. Пішло дві групи по чотири бійця, одну очолив я. Моя боївка рушила до оселі Бартоломея Ґродзіцкі, прибули о двадцять третій. На запитання господаря: «Кто ту єсть?», я відповів: «Енкаведе». Поляк років п’ятдесяти запросив до господи. Тут же із кімнати вийшла стурбована ляшка, я попрохав, аби в покої залишався тільки господар.

• Чому на вас так магічно впливає оте «енкаведе»? Що ви без зайвих питань прочинили, адже сказати міг будь-хто, як ми, наприклад.
• Не розумію пана офіцера.
• Просто, я не офіцер НКВД, а вояк УПА, – бачу, що поляк від страху ось-ось знепритомніє. Поспішив заспокоїти: – Я тут, аби захистити вас. І все ж поясніть, чому відчинили, ніби пароль почули.
• Сьогодні мав прийти показач117. Ми вже і речі зібрали. Говорили, треба виїхати поночі, а на квартирі засядуть вони, аби на бандерів чекати.

Я склав протокол допиту, який свідчив: два дні тому до пана Ґродзіцкі прийшов агент НКВД, повідомив, що бандерівцями готується напад і ліквідація його родини. На моє питання, чи вірить сам пан Бартоломей, що ті 34 родини скатували саме УПА.

• А чому я маю не вірити? – одповів поляк. – Ви мого брата і дядька вбили.
• Ми? За яких обставин вони загинули?
• В селі.
• В селі. Чом промовчуєте, що вони були в Армії Крайовій?
• То звідки про те пану відомо? – у Ґродзінскі очі ледь з орбіт не повипадали.

Тим часом у двері постукали. Бартоломей пішов відчиняти, ми ж розосередилися. Я з пістолетом напоготові сів у вітальні в кріслі, «Лимон» став за дверима, «Клей» в коморі, що зразу за вхідником, четвертий друг чергує на вулиці, у нього завдання замикати пастку, як тільки чекісти увійдуть до квартири. За моїми розрахунками їх теж має бути не більше чотирьох, бо ліквідаційній команді в таких умовах гурмою працювати не зручно. До того ж без потреби ходити натовпом, коли на меті забити лише двох літніх поляків.

• Здравстуй, хазяін! – чую басовитий голос із вітальні.

Бартоломей поспіхом щез у другій кімнаті. В проході намалювався тип у цивільному, на рукаві пов’язка  з тризубом.

• Руки вгору! – командую.

Чую у прихожій метушня.

• Пред’явітє документи! – по-московськи наказує оперативник «Клей».
• Спакойна сваі, – каже перший чекіст піднімаючи руку, а другою намагаючись дістати якийсь документ. – Ви с какова атдєла?

Тим часом зайшли хлопці, занесли ще двох спутаних. У затриманих вилучили два пістолети «ТТ», три німецьких багнети і «парабелюм» з глушником. Я послав за другою групою, якщо у них без гостей, то мають зніматися і йти нам на поміч.

На допит приводили по одному на кухню.

• Кому маєте звітувати про виконану акцію?