***
До Сум ми приїхали з Ганею військовим ешелоном. Клим вирушив до Львова провести слідство про витік інформації по зв’язку. На вокзалі зустрічав крайовий провідник Семен Сапун91. Чоловік років 50-ти, охайно вдягнутий, професорська з сивиною борідка. Мені не важко визначити колишнього в’язня, людину знеможену катівнями. Рушили пішки через місто. На диво нас жодного разу не спиняв патруль, хоча у цих місцях Лівобережжя керує військова адміністрація, і пересування без надійних документів вельми небезпечне. Скоро помітив «хвіст», це молодик років сімнадцяти, який слідкував геть непрофесійно. Про це попередив Сапуна.
Ми сходили до комендатури, де взяли мандат на тридобове пересування по Сумах.
Сапун вказав на шибеницю, споруджену на «Гітлерплатц», це майдан у центрі Сум. Перетнувши, зайшли до драматичного театру. Тут у підсобному приміщенні збирався місцевий осередок ОУН, тепер ми прийшли на засідання «Просвіти». П’ятеро чоловіків і троє жінок. Вочевидь усі вчителі.
Після півторагодинної бесіди, ми пішли до зали, починалася вистава «Запорожець за Дунаєм», постановка просвітян. По завершенню рушили до Сапуна на квартиру, де продовжили обговорювати організаційні питання.
Суми ми залишили у той же вечір. Хоча Сапун умовляв залишитися на довший термін.
Військовим ешелоном добралися до Конотопа, а звідти до Львова діставалися за допомогою нашого кур’єра Лисенка, який працював в українському комітеті Червоного Хреста і обслуговував зв’язкову лінію Львів – Київ – Харків.
***
На нараді обговорювалося питання про початок партизанської війни. Закладалося велике українське повстання. Обраний центр керівництва, але щоби він запрацював як слід, потрібно детально визначитися, хто що має робити і звітувати про свою роботу. Ми всіма силами прагнули, аби запобігти масовому вияву чергової «бульбівщини». Провідник у в’язниці, з військовими керівниками надійний зв'язок не налагоджено, бо ті, згідно з правилами конспірації мали постійно пересуватися. Через це ми в глухому куті. Я наполягав на тому, аби служба безпеки знала про ці пересування, а також єдиний керівний штаб.
Урядуючий провідник Микола Лебідь прислав відозву, де закликав стати до зброї проти большевицько-німецьких загарбників. Підкреслив необхідність очищати терени від большевицької агентури, аби унеможливити їм використовувати нашу боротьбу у власній пропаганді. Та все ж було прийняте рішення протягом півроку не активізувати бойовий потенціял. Дати двом монстрам Сталіну і Гітлеру час виснажити один одного. Аби ситуація не нагадала 1917-1922 роки, коли на українських землях з’явилося безліч отаманів-самостійників, які не бажали нікому підкорятися, та опісля вороги знищили на пні українське державотворення.
Штаб відпрацював систему зв’язку. На одному рівні використовували радіопередачі, але цим каналом користуватися не більше ніж один раз на тиждень, і кожного разу змінюватиметься система кодування. Працювало три незалежних вістові ланки, це для того, щоб забезпечити надійність передачі інформації і водночас унеможливити надходження дезінформації, бо велика вірогідність, що одну із ланок викриють і завербують, в такому разі штаб отримає розбіжну інформацію.
Служба безпеки на кожного, хто потрапляв у її поле зору, заводила особисті картки, які ділилися на 3 категорії (А, Б, В). До категорії «А» вписували осіб, провина яких стовідсотково доведена і є докази співробітництва з ворожими спецслужбами гестапо чи НКВД. Категорія «Б» передбачає, хто лише підозрювався у співпраці, але доказів немає. «В» – ті, хто прийшов, добровільно зізнавшись, що завербований. Картки категорії «Б» рухливі, з часом заносяться до категорії «А» або «В» і згодом знищувалися.