4

***

14 березня 1939 року німці окупували Чехію. Олекса Гасин56 і Осип Карачевський57 у складі делегації Уряду Карпатської України висунули німецькому командуванню вимогу, підписану керівником Августином Волошиним58 про визнання незалежної України як республіки і посприяти подальшому розвитку і становленню.

Ми особливо й не плекали надій на позитивне вирішення нашої вимоги. Борман59 від імені Гітлера наказав керівництву «Січі» влитися українцям в угорське військо.

Ми почали готуватися до відсічі. У той же день спішно зверстана газета «Нова свобода», де уряд звернувся до населення, закликаючи бувших військовиків мобілізуватися. У статті писалося: «При військовому міністерстві в Хусті утворився генеральний штаб під проводом полковника Єфремова. Формується армія Карпатської України».

На нараді старшин обговорювалися тактичні пляни. Вів Роман Шухевич.

• Отже, друзі офіцери, маємо чотирьохтисячну погано озброєну армію, проти п’ятнадцятитисячної добре спорядженої. Звісно, нам не варто влаштовувати Фермопіли, але показати, що у нас міцні зуби, маємо. Та найголовніший бойовий наряд – зберегти військовий потенціял. Пропоную активно застосувати маневрову війну, позиційну, доки не здужаємо.

Засідання осік вістовий, повідомив, що до Хуста з ультиматумом прибув угорський капітан Віллердінг, пропонуючи українцям скласти зброю. На те полковник Ґузар-Колодзінський60 одповів:

• Це наша земля, і ми тут кістьми ляжемо.
• Безумство! – одповідав Віллердінг. – Чого досягнете, якщо згинете?
• Ми впадемо, але станемо прикладом для інших. У нас все.

Мене розподілили до чоти зв’язку. Угорська армія підійшла до Хусту 15 березня, 16-го почалися перші зіткнення з гонведами61 в околицях сіл Буково, Велика Копаня, Веряця, Середнє, Давидове. Маневрової війни не вийшло, як плянував Роман. Січовики вели оборонну війну, раз-по-раз роблячи збиткові для себе контратаки, аби добути зброю.

У Рокосовому на Красному Полі полковник  Ґузар-Колодзінський командував двома тисячами необстріляних січовиків, це сільська молодь і гімназисти. Окопавшись уздовж залізниці, вели бої до останнього набою. Полковник загинув. Рої, підпорядковані Роману Шухевичу, розосередилися по шляхах, нападали на колони і тилові обози. Ми стреміли здобути зброю, та із застарілими крісами проти новітніх німецьких скорострілів наші операції не завжди вдалі. У нас совєцька рація, за допомогою якої координували дії, та стало очевидним, що перемови перехоплюються. Важкі бої та не менше важкі поразки не ламали нашого бойового духу, наперекір мадярам загартовували. В Красному Полі рій Юстина Боровенського впав, залишився поранений ройовий з двома побратимами. Вояки примкнули до крісів багнети і з піснею, розгорнувши знамено, пішли на колону ворога. Ошалілі мадяри поклали їх із скорострілів. Німецькі старшини наказали поховати наших побратимів із військовими почестями.

Вже 18 березня масштабні бої припинилися. Роман Шухевич можливо потрапив у полон62. Я долучився до штабу у підпорядкування керівника другого розвідувального відділу Євгена Врецьона «Берона». За дорученням зверхника я повертаюся до Львова для кадрового перегляду, аби обрати кращих для подальшої підпільної боротьби в Польщі і окупованій Україні.

***

До Львова я прибув 19 березня, а 20-го відвідав Конгрес українського студентства, який відбувся у будинку львівського національного музею. Тут побачився з братом Степаном. Радісно зустріти рідну людину, адже після ув’язнення я так і не бачився ні з ким із сім’ї.

Після поразки Карпатської Січі поляки активно перестерігали можливість виникнення січового експерименту на підконтрольній території. До того ж визрівала війна із Гітлером. Зрозуміло, для них ОУН небезпечна, хоча ми, оунівці, після того як німці руками мадяр знищили Карпатську Україну, остаточно зміцнилися у впевненості, що Гітлера як союзника розглядати не можна. Цілком логічно, що подібні конгреси сприймалися як антипольські, хоча питання на них уряджували виключно культурно-просвітницькі. Проблеми політичного порядку ОУН на подібних зборах не зачіпали, а вирішували конспіративним чином.

Всередині засідання Конгресу будинок щільно оточили поліціянти, підігнали бронемашину з кулеметом. Увірвавшись до залу засідань, а це була їдальня, змусили усіх вишикуватися уздовж стіни. Магуляли палицями, хто не подобався, навіть кількох дівчат уперіщили.

Я знову опинився у «Бригідках». Брата Степана відпустили у той же вечір, а мене, звісно, за порушення режиму після ув’язнення, залишили на невизначений термін. На питання слідчого, де я був після звільнення, відповів: «У селі на лікуванні».

Тим часом в анексованій Україні точка кипіння взаємної ненависті між поляками і українцями досягла піку. Молодь билася на вулицях. Березень-квітень відзначилися масовими арештами українських студентів, молоді відразу відправляли до концтабору і в тюрми. Ми ж у свою чергу відповідали терором, нападаючи на поліційні дільниці, на повітових поліцистів і залякали їх так, що шпіцлі не наважувалися по одинці зайти у будь-яке українське село. І все це незважаючи на те, що Провід фактично виарештовано, запрацювали вишколені підстаршини, які керували бойовими роями в ріжних куточках Львова. Крайовий провідник Лопатинський оперативно формує партизанські загони, які дислокувалися в лісах і доки на якісь важливі акції не виходять. Це неабияк пригнітило поляків, адже їм здавалося, що ОУН вже придушено в зародку назавжди, а тут вигулькнуло біля тисячі озброєних партизан. До того ж ми знекровили призов, відвівши молодь у ліси, де вже приготовані табори з продовольчою базою.