2

***

У п’ятницю 26 жовтня новий директор Котецький на ранішньому шикуванні оголосив, що 11 листопада гімназія має взяти участь у державному святі. Саме на цей день випадає десятиріччя незалежності Польщі, а в Коломиї до цього празникування приурочено відкриття у передмісті пам’ятника воєводі молдавському королю польському Жигмонтові Старому. І кожний навчальний заклад мав взяти участь у параді, продефілювати в асисті із військовими ветеранами.

Серед нас українців вирувало обурення, чом маємо святкувати відзначини окупантів?

Ми підпільно згуртовувалися в українському театрі. Виставляли стійку. Обговорювали, як перешкодити цій пляні «виховання» юнацтва. Петро Франко розподілив нас на ланки по троє, з кожною гурмою спілкувався окремо, призначав наряд. Ми не знали про завдання інших груп.

До моєї ланки увійшли Микола Олійник та Юрко Ткачук. Наше завдання працювати зі старшими клясами. Переконувати, аби не ходили на «папуаські збіговиська». Нам вдалося загітувати дві восьмі кляси А і Б. Аби не викликати підозру, хлопці мали ходити на підготовку, але саме відзначення бойкотувати.

***

29 жовтня за годину до занять ми всією клясою рушили до церкви на ранню службу. Опісля молитви мали ще десять хвилин,  аби дістатися до початку лекцій. Перший урок професора Ґібчинського – польська словесність.

На порозі путь заступив єхидна Шпанєр.

• Можете не йти, вас все одно записали як відсутніх.
• На якій підставі? – спитав Юрко. – До початку занять ще три хвилини.
• А дзвоник був ще дві хвилини тому.
• Що за холєра? – Юрко трухнув свій часомір, притуливши до вуха. – Все до ладу.

Звірилися ще з одним дзиґарком, який був у жидка Лейби, його і Юрка йдуть стрілка в стрілку.

• На п'ять хвилин раніше дзвонили, – зазначив Лейба, – я сам здивувався, вже зібрався нести до майстра.
• Провокація! – вигукнув Олійник.

Тут підійшов стурбований Котецький.

• За тим гонитеся, аби поляки гімназію закрили? То «орли» спокою не давали, а тепер лекції саботуєте. Ви спочатку матуру за ноги спіймайте, а потім бунтуйте.
• То є нагла провокація терціяна! – вигукнув я, вказуючи на Шпанєра, який з насмішкуватою мармизою  зазирав до кляси. – До початку дзвоника ще хвилина. Дивіться.

Ткачук показав свій годинник, а Лейба свій.

• Вржучач до коша9, – Шпанєр через силу засміявся.
• Телефонуйте на залізницю, – вимагав я, – якщо і там такий же час, як у терціяна, то ми офіційно визнаємо за собою провину.
• Слушна думка, – погодився Котецький.

Цієї миті завітав Ґібчинський, почув останню фразу.

• Чому, пане директоре ви йдете на повідку у ребельянтів10? Порушення зафіксоване. Крапка.
• Порушення стане чинним, якщо буде доведене, – заперечив я.
• А чи не занадто ви розумний, пане Березівський?
• Як навчили, – парирував я.
• От ми зараз за хвилину з’ясуємо, – мовив, ніби вибачаючись, Котецький.
• То є втидіч11, – лютував Ґібчинський. – Я про вас, пане директоре, куди слід зажаленіє12 напишу. За вияв поблажливості антидержавним настроям.

Котецький вже не зважав, пішов до канцелярії, а я, як представник кляси, слідом. Разом за хвилину повернулися.

• Годинник доведеться вам викинути, – говорю Шпанєру, у якого замість єхидної посмішки зробилася перекошена гримаса.
• Най покаже годинника, – вимагав я.
• Так-так, – згодився директор, – давайте остаточно переконаємося, що сталося непорозуміння через несправний годинник. Котра на вашому?

Шпанєр зам’явся, та Микола Олійник спритно підступився позаду і смиконув за ланцюжок, діставши у того із бокової кишені часомір, розкрив кришку показавши усім.

• Час вірний, – заключив Олійник.

Розлючений  терціян зробив рух правицею, збираючись замалювати нахабу, та Микола навіть не моргнув. Шпанєр пішов мовби побитий шакал. Ґібчинський стояв, ніби опльований.

Після лекцій наша трійця порівці до закапелку Петра Франка.

• Все ж непокоїмося, чи згодяться усі, як домовлено, – говорив Олійник, – якщо одинадцятого не вийде лише дві кляси, то акція стане незначною, до того ж нас зможуть покарати індивідуально.
• Так, від цього часу ми потрапили до чорного списку Ґібчинського, – кажу, – не здивуюся, якщо йому вже відомо про наші пляни, адже можуть бути серед нас і фіскали.
• У кожній клясі є двійко-трійко лідерів, ото дійте через них, вони знатимуть деталі, усім не обов’язково відати.
• Треба Атаманюка підключити, – пропоную, – у нього вже є команда.
• Так-то воно так, – Петро клацнув пальцями, – та ось він надто гоноровий, як що не прийнятне, то відразу в бійку, і не підкоряється дисципліні. Він анархіст.
• Але, – заперечую, – Андрій української справи не сторонить. Жодного трафунку не було, коли б від Атаманюка чи його хлопців постраждав хоч один українець, жиди і поляки так.