Розділ 8

​Переможний вихід на фінішній прямій на руках у Генерального Директора мав би стати кульмінацією мого тріумфу, але біль у щиколотці швидко повернув мене до реальності. Арсен поставив мене на землю обережно, але я не могла стояти. Ведучий поспішно вручив нам кубок, а Арсен, ігноруючи оплески та шипіння, одразу ж зайнявся мною.

​— Дякую всім за участь, – владно оголосив він натовпу, не залишаючи місця для обговорень.

​Він підхопив мене на руки і поніс до нашого намету, немов я була не PR-менеджером, а кришталевою вазою.

​У наметі було тепло, і напруга між нами стала майже фізично відчутною. Він обережно опустив мене на спальний мішок.

​— Потрібно зняти черевик, – наказав він.

​— Я... я сама, – я спробувала, але біль прошив ногу.

​— Не ускладнюйте. Я – єдиний, хто тут має контроль над ситуацією, – він став на коліно і обережно, але впевнено зняв моє взуття та товсту шкарпетку.

​Щиколотка вже почала набрякати.

​— Це схоже на вивих. Набряк сильний. Нам потрібен холод, – він одразу перейшов у режим «лікар».

​Він вийшов на секунду і повернувся з двома пластиковими пляшками з холодною водою.

​— Льоду тут немає. Обійдемося цим. Це буде наш компрес. Лягайте, – він допоміг мені лягти, а потім поклав під ногу згорнутий одяг, щоб підняти її вище рівня тулуба. – Це сповільнить набряк.

​— Дякую, Арсен, – я відчула дивне полегшення від його спокою та компетентності.

​— Я роблю те, що потрібно. Це не про рятівника, це про відповідальність. Ви – моя відповідальність, – він дістав із аптечки, захованої у його сумці, блістер зі знеболювальним. – Візьміть це.

​Я слухняно випила пігулку, запивши її водою з пляшки.

​— Арсен, – промовила я, дивлячись на стелю намету. – Про вовка... Я не бачила його. Дякую, що...

​— Не варто. Я не збирався дозволити вовку перервати наше змагання, – він перервав мене, але цього разу його тон був м’якшим. – Але... ви не кричали. Навіть коли я затиснув вам рота. Ви довірилися мені.

​— Я злякалася до смерті! Але я зрозуміла, що ви бачите щось, чого не бачу я. А коли ви керували мною на смузі, я зрозуміла, що ваш контроль може бути... рятівним.

​— І це говорить жінка, яка звинуватила мене у тиранії лише тиждень тому, – він посміхнувся, і в його очах з'явилися іскорки.

​— Тиранія на роботі та виживання у лісі – це різні речі. Але... щодо мого листа. Я хочу, щоб ви знали... – я відчула, як мої щоки знову загорілися. – Я зробила це на емоціях. Це було підло і непрофесійно. Я не маю права...

​— Ні, – він знову перервав мене, але цього разу, поклавши руку на мою здорову ногу. – Не вибачайтеся. Ваша імпульсивність — це ваша сила. Ви змусили мене діяти, а не просто говорити. Ви змусили мене доводити свою силу. І це було набагато ефективніше, ніж будь-який PR-проєкт, який ви могли б мені представити.

​— Але вся компанія тепер...

​— Тепер вся компанія знає, що я не просто холодний тиран. А що я здатний захищати свою жінку. І що між нами є вогонь. Це ваш PR-успіх, Олесю. Нехай і несподіваний.

​— Ваша жінка? – я підняла брову.

​— Тимчасово, – він примружився. – Ви – мій PR-талісман до кінця нашої гри. А гра триватиме доти, доки ви самі не скажете, що я довів свою правоту. Або... доки я не доведу свою правоту.

​Він подивився на годинник.

​— Досить тепла. Холодний компрес зробив свою справу. Набряк не критичний. Але нам потрібен трампункт. Ми зараз їдемо. Це не обговорюється.

​— Я не можу йти.

​— Я знаю. Моя машина стоїть неподалік. Я піджену її максимально близько до галявини, – він почав збирати пляшки та аптечку.

​За п'ять хвилин він вискочив з намету. Я чула, як він голосно, владно попрощався з табором.

​— Панове, дякую за участь! Передаю керівництво Галині Петрівні. Наш PR-менеджер травмована, і я особисто відвезу її до клініки. Тімбілдинг завершено.

​За мить я почула шум двигуна. Він підігнав свою машину максимально близько, відчинив дверцята намету і знову підняв мене на руки. Я була повністю беззахисною, і це було обурливо.

​— Тримайся міцніше, – сказав він, кладучи мене на сидіння.

​— Я тримаюся, – прошепотіла я, відчуваючи, що тримаюся не лише за нього, а й за нове, небезпечне життя, яке він мені щойно створив.

​Машина Арсена була втіленням розкоші: тиха, тепла, з оббивкою зі шкіри, яка пахла успіхом. Я сиділа, поклавши травмовану ногу на панель, як він наказав, відчуваючи себе абсолютно недоречно в цьому елітному просторі. Арсен вів машину зосереджено, його профіль був холодним і рішучим.

​— Куди ми їдемо? – запитала я. – До найближчого травмпункту?

​— Ні. Ми їдемо до моєї приватної клініки в місті. Там буде швидше, і не доведеться чекати в черзі, – відповів він. – У мене немає часу на неефективну медицину.

​— Звісно. Ви ж контролюєте навіть охорону здоров'я, – пробурмотіла я.

​— Я контролюю свій час, – сухо виправив він. – А ви зараз його зайняли.

​Я замовкла, дивлячись на швидку зміну пейзажів за вікном. У цій машині, притиснута до його влади, я відчувала себе маленькою, але важливою частиною його величезної, контрольованої імперії.

​Через годину ми були у клініці. Все було, як і обіцяв Арсен: швидко, чисто, без черг. Мене одразу ж прийняв лікар, схожий на професора університету – в окулярах і з дуже розумним обличчям. Арсен не відходив від мене ні на крок, його присутність у кімнаті була такою ж відчутною, як і запах антисептика.

​— Отже, пані Ісаєва, – сказав лікар, переглядаючи знімки рентгену. – Вам пощастило. Це не перелом. Легкий вивих гомілковостопного суглоба. Нічого критичного.

​Я полегшено видихнула.

​— Але, – продовжив лікар, – необхідний спокій. Максимум тиждень відпочинку, без навантажень. Ми накладемо вам ортез для фіксації. І приймати Ібупрофен для знеболення та зняття запалення.

​Арсен одразу ж запитав:

​— Чи потрібно їй накласти гіпс?

​— Ні, пане Мілевський. Ортезу буде достатньо, – запевнив лікар, і я відчула, як Арсен заспокоївся.