9. Грозове прояснення.

 І наступного дня з самісінького ранку знов зарядила злива. Години на роботі тягнулися, як гумові. Були абсолютно буденні справи, що накопичилися за його прогул – нічогісінько цікавого і Аркадій ледь дочекався вечора.
 А от Рада вже саме наприкінці робочого дня за терміновим викликом прибула до Штейна в його кабінет.  Це було особливе приміщення і для відпочинку, і для роботи, яка вимагала тривалого цілковитого усамітнення. Рада сиділа в ньому, схожому на каюту капітана Немо, за вікном періщив дощ і їй стискалося серце від негарного передчуття. Вже вісімнадцять років вона ненавиділа дощ, море, каюти і все, де було багато води - все, що нагадувало їй про втрату. І ось знову. Тепер, коли знахідки Аркадія підтвердили її хиткі підозри, вона не чекала нічого доброго від аудієнції і була абсолютно не певна, що зможе контролювати себе.
  - Я викликав тебе щоб поговорити про … нас, запропонувати тобі дещо. - після довгої мовчанки і прикурювання сигарети мовив Штейн.
  - Про нас?! - Рада від здивування аж підскочила. Навіть забула про свій страх почути зовсім інше. -  Краще не треба, Роберте. І не розумію навіщо ти знов починаєш цю зайву розмову, нам не було про що і зараз немає про що говорити.
  - Хочу зрозуміти. Тебе дійсно хлопчина зацікавив? Чи ти вирішила подразнити мене молодим залицяльником?
  - Що?! Що ти мелеш? - ошелешена Рада чекала на будь-що, але не на такий прояв примітивного мелодраматизму та ще й від Штейна.
  - Подивись збоку на вашу поведінку сама - гуляєте, п’єте каву, дивишся йому в очі, посміхаєшся, ось, кладеш свою руку на його… Як дівчисько якесь! - Штейн показав їй скріни, він вважав своїм беззаперечним правом користуватися відеоспостереженням та прослушкою навіть абсолютно приватних стосунків. Рада знала про це як ніхто і, на думку Штейна, мала погодитись, що його особливе ставлення до неї позбавляє її приватного життя, в якому немає його.
   - Мене не забавляють твої ревнощі. Цей хлопець. Він ровесник мого Янека, Роберте, тому я… я відчуваю відповідальність за його долю. - звісно, що вона не збиралась виправдовуватися, але, знаючи характер Штейна, вважала за потрібне прояснити йому те, що його абсолютно не стосувалося, але так цікавило. Це не гарантувало безпеки, але Рада знала, якщо Штейн прийме мотив, як переконливу аргументацію, то він цілком здатен кардинально змінити власне відношення. Навіть, визнати свою помилку. Шкода, що людина з такими мізками була начисто позбавлена емпатії.
  - Пробач мені. Я упустив цей момент, - Штейн спробував взяти її за руки, він дійсно дуже любив цю жінку, - Радо, я знаю, що нічого не зможу виправити, що не зможу повернути те, що могло б зробити тебе щасливою, але дай мені шанс. 
 Вона вивільнила руки, встала і підійшла до вікна. Як же пояснити, що між ними навіть більше, ніж раніше, нічого не може бути, що вона його боїться і … ненавидить? Хіба таке просто сказати? Ще й такому, як Штейн. Але, що вона втрачає? Він все у неї уже відібрав.
  - Це неможливо. Ти знаєш сам.
  - Не розумію. Чому? Ти живеш колишнім, сама в себе крадеш майбутнє. Ти б могла бути щасливою. Знову. Варто тобі лиш захотіти.
  - З тобою?!
  - А чому ні? Чим я такий поганий?
Вона таки не стрималася, повернулася і зло кинула:
  - Я вже знаю чиїм був той затонулий теплохід і не впевнена, що наше «щасливе» спасіння тоді, в океані, не було результатом кимось дуже гарно спланованої і зумисне підлаштованої катастрофи!
  - Клятий ірландець!... Радо, я все це поясню. Ти ж знаєш, що нікому не можна довіряти, все було не так, як ти думаєш…
  - Отже, це таки правда., - перебила вона і знов відвернулась до вікна, втомлено продовживши, не в силах більш мовчати, - з тобою пов’язані всі найгірші події в моєму житті: я втратила єдиного сина і людину, яку кохала. Навіть не хочу тепер знати чи й справді то був серцевий напад. Але прошу тебе, - вона знову повернулась до нього і, не приховуючи сліз, твердо вимовила, - вимагаю, чуєш?! Не чіпай хлопця. Він ні в чому перед тобою не завинив.
 Штейн доволі довго мовчки на неї дивився. Потім він встав, обійшовши здоровенний стіл з різними візерунками, що імітували давньогрецький розпис і відійшов від неї в протилежний його куток, де стояв його “трон”. Обпершись на нього, лагідно звернувся:
  - Ти працюєш зі мною два десятка років. Без відпочинку. Здають нерви, я розумію. Твої звинувачення надто суворі і несправедливі,  я доведу це.  Але лише тоді, коли ти зможеш мене почути. А прямо зараз тобі терміново потрібно у відпустку, Радо.  Відкладемо поки цю розмову. Можеш іти, я ще повинен попрацювати перед відльотом.
 Вона вийшла, нічого не відповівши. Її розривало від емоцій, натомість в мозку кволо теліпалась одна єдина думка про те, яка отрута могла спричинити серцевий напад і чи не була частиною цією отрути вона сама, як причина убивства…
 Могла б перечекати зливу, який так не любила, але в неї не було сил і бажання залишатися тут… Її обігнав трамвайчик, сигналячи, щоб підсіла, але вона продовжила самотню прогулянку під проливним дощем додому, щоб ніхто не бачив її сліз, щоб нічого не питали й не лізли з шаблонно-байдужими розрадами…
 

 Аркадій теж вирішив пройтися після роботи, він не хотів змінювати традиції пішої прогулянки за будь-якої погоди, тим більш, що мав чудову парасольку, а дощ був хоч і сильним, але без вітру - йти було саме задоволення. Хіба от єдина прикрість – мокрі ноги. Зате ж вдома на нього чекатиме винагорода – тепла ванна і чай. Підійшовши до зупинки, він розгледів під її навісом одиноку постать. Фігурка виявилася до щему в серці знайомою. Аркадій розгублено зупинився – він не знав, як феміністки радикальної течії ставляться до чоловічих парасольок. Але ж вона його сусідка. Тож він наважився - зрештою, він має бути чемним і хоча б запропонувати, ну й привітатися:
  - Привіт, Джем. Давно стоїш?
  - Ой, привіт. Не дуже, але так змерзла, що здається – довго. Вже б і пішки пішла, так парасольку забула, як на зло. А якби взяла, то дощу б не було - сто разів перевірено.
  - Ну, якщо ти не проти, то запрошую під мою, - Аркадій галантно підставив лікоть.
  - Із задоволенням.
 Відійшли вони геть недалеко, але Джем, пригріта любим, вирішила вдатися до хитрощів, щоб подовжити цю мить:
  - А тут недалечко є чудова кав’ярня. Смачна кава, жива музика і зараз має бути мало людей. Може зайдемо, погріємося?
  - Не заперечую. А як лікар - то й наполягаю.
 Тож, лікар та його змерзла потенційна пацієнтка пішли ховатися від застуди в кав'ярню, яка була “недалечко” доволі умовно. Та у кого б це вже могло викликати невдоволення? Кав'ярня, дійсно, виявилося напрочуд затишною. Вони були третьою парою відвідувачів, але в невеличкому залі настільки зручно було облаштовано місця, що ніхто нікому не заважав. Вони зробили бармену замовлення й присіли біля стійки, чекаючи на нього. Коли бармен приніс по чашечці кави, Джем спитала його про музику.
  - Так сьогодні ж четвер, а музиканти грають по вівторках та суботах.
  - Як шкода, хотілося б саме сьогодні.
  - А чи немає у вас, часом, гітари? - несподівано навіть для самого себе спитав Аркадій.
  - Є. Хочете зіграти?
  - Спробував би, давно не тримав.
 Бармен виніс гітару і поки Аркадій прилаштовувався до інструменту, Джем перенесла замовлення на столик, ближчий до невеличкої сцени. Аркадій, дивлячись у ці очі, що світили йому і наповнювали його самого відчуттям щастя, заспівав власну пісню, написану ще в юності, давно й далеко звідси, але вона була про НЕЇ: 

Тихим світлом,
ніжним рухом
крізь зимову заметіль
легкий порух,
дотик теплий 
пригорнув із сновидінь. 

Лютий холод,
мерзлий квітень -
без надії 
стигне слід...
І дарма шукає погляд
та сльоза бринить. 

Дивний сон
чи привид-спогад
в пута серце закрутив?
Вітром з моря,
з гір відлунням,
флажолетом сум. 

Лиш, стоявши на світанку,
загорнувшись у туман,
в хвилю лину -
в очі сині у краплині. 
Й шепіт тихий:
"де ти? 
ділася куди?" 

 Не розуміючи ані слова, але слухаючи цей чарівний баритон, Джем просто знала, що є в цій пісні, крім слів і музики. Коли Аркадій доспівав, всі відвідувачі йому щиро аплодували, а бармен, приймаючи гітару, іншу руку простягнув для знайомства і сказав, що в його кав’ярні Аркадій завжди бажаний відвідувач. Своє захоплення він підтвердив шматочком пирога для Аркадія і лимонним тортом для його милої супутниці (її смак він вже давно знав).