8. Ген везіння.

 Аркадій не знав скільки часу пішло на зворотній шлях, але коли доплив до очеретяних заростей, його запас адреналіну вичерпався. Коли він перескакував з човна на стовбур, з якого півдоби тому навпаки заскакував у нього, то про себе саркастично відзначив, що якщо йому сьогодні трапиться іще один повалений стовбур - це вже буде перебір й тоді він, мабуть, збожеволів, у нього якась манія відносно повалених дерев і всі ці потвори й труп за стіною - просто плід його хворобливої уяви. 
  Сонце піднялося достатньо саме для того, аби вуличками поспішала до своєї роботи основна маса людей. Аркадій, попри відчуття апатії, що накотилося на нього разом з втомою,  все ж розумів, що в такому вигляді він неодмінно приверне до себе непотрібну увагу. З іншого боку, якщо його не буде аж надто довго ані на роботі, ані вдома - це приверне ще більше уваги й викличе незручні запитання вже не просто у випадкових перехожих. А, можливо, його вже шукають і треба придумати щось, хоч трохи правдоподібне. Аркадій криво посміхнувся думці, що найбільш неправдоподібною була б правдива історія. Але не для Штейна. Згадка про Штейна була доцільним копняком і Аркадій перестав витрачати час на сумніви.
 Він наддав ходи, вирішивши йти додому пішки, все ж, де це було можливо, петляючи серед дерев, аби уникнути якоїсь небажаної зустрічі - має сторони ся будь-якого товариства, допоки не придумає твір на тему: “як я провів ніч”. Щось банальне і просте, а ще краще - просто нудне.
 До будинку Аркадій дістався доволі швидко, дорогою нічого толком не вигадав, тож послався на свій хист імпровізатора. Він заглянув у вікно, що було в спільній вітальні - в ній нікого не було видно. Аркадій зайшов до котеджу і, про всяк випадок, крадькома попрямував до сходів на другий поверх - до своєї частини будинку. Але його зупинив легенький зойк і дзенькіт. Він обернувся - в дверях кухні стояла Рада в обляпаних кавою джинсах, перед нею розлилася кавова калюжа з розбитим горнятком.
“Так навіть краще”, - дещо зловтішно подумав Аркадій. Всіх ціх таємниць та зловісних знахідок для нього одного забагато. Аркадій поглядом обвів помешкання і підняв брови, Рада зрозуміла його міміку:
  - Всі вже пішли. Розповідай.
  - Я…
  - А, так… господи… Аркадію, звісно спершу піди, приведи себе до ладу. Їсти хочеш?
  - Не те слово.
  - Тоді зустрінемось на кухні, але ти постарайся швидше, у мене за півгодини селектор.
  - То ти нікуди не йдеш?
  - Ні. Навіть якби й мусила. Поки не розкажеш, що ти утнув. Це щось серйозне?
  - Боюсь, тобі це не сподобається, - розпливчасто натякнув Аркадій на важку розмову. 
 Рада подивилась на нього з тривогою, але більш нічого не спитала, лише повторила:
  - Зустрінемось на кухні.
 Аркадій,  тепер вже не криючись, піднявся в кімнати і вже там, скидаючи по дорозі бруднющий і подертий одяг, прямим ходом направився у ванну.
 Рада тим часом розігріла порцію сніданку і прибрала сліди від розбитого горнятка кави. Зробила нову - собі й Аркадію.
 Він спустився відносно швидко, але після душу мав такий змучений вигляд, що Рада спершу підсунула йому каву. Аркадій взяв горнятко обома руками, зігріваючи їх гарячим напоєм - він ніяк не міг зігрітися після холодної, мокрої ночі. Рада тим часом ввімкнула на повну гучність запис якоїсь наукової конференції на своєму планшеті і сіла навпроти Аркадія. 
  - Аркадію, - прошепотіла Рада, з подивом розглядаючи його, ніби побачила після довгої розлуки, - твої скроні. Вони геть сиві.
  - Я бачив, Радо. А ще пара синьців та опіків. Але не це буде найгіршим у моїй розповіді. 
  - Тоді спершу поїж, я на селектор і заодно щось придумаю чому тебе сьогодні не буде.
 Аркадій у відповідь лиш вдячно кивнув головою, наминаючи бутерброд з куркою та овочами. Він був такий голодний, що все буквально проковтнув. Його телефон ряснів від повідомлень, які йому слали відучора. Він байдуже пролистав стрічку, не готовий і зараз на них відповідати. Рада мовчки відсунула його телефон на інший кінець столу.
  - Спершу вислухати тебе маю я. - сказала вона. - Твоє щастя, що Штейн вчора не повернувся з поїздки. До його приїзду, якою б не була твоя історія, маємо зробити так, щоб про те, що тебе ніде не могли знайти всі вже забули. Розповідай.
  - Спершу це було побачення. - без довгого вступу почав свою розповідь Аркадій.
  - З ким? - здивувалася Рада. - Мені здалося, що… Джем… тобто…ні?
  - Я спершу й подумав, що саме з нею.
 І Аркадій розповів про листа, про човен, про побачення біля ущелини. І, після деякого вагання, про Сніжану.  Рада ошелешено дивилась на нього.
  - Не дивись на мене так. Якби я знав, хто написав того листа, то нікуди б, звісно, не плив. Я подумав, що то від Джем.
  - Вона весь вечір була тут, місця собі не знаходила. Як усі ми.
  - Ну. Помилився. - втомлено і трохи роздратовано сказав Аркадій. 
  - Неймовірний талант втрапляти у халепи. Але можеш не переживати, що Сніжана розбовкає про ваше побачення Штейну. Мозку в неї, як у курки, але страх перед Штейном змусить її мовчати. - Рада, повагавшись, продовжила. - Але що ви робили аж до ранку? Сніжана знала, що Штейн мав повернутися ввечері, вона сильно ризикувала. Це зовсім на неї не схоже.
  - Ми розталися ще коли йшла злива.
 І Аркадій, нічого більше не пояснюючи, дістав з кишені зім’ятий папірець, поклавши його посеред столу на спорожнілу від бутербродів тарілку між собою і Радою.
  - Що це?
  - Мені самому цікаво. Ти знаєш хто така Локуста? 
  - Ну, древньоримська отруювачка.
  - Чи знайома тобі сучасна людина з таким ім'ям чи прізвищем?
  - Ні. Точно ні. Важко було б забути таке ім'я.
 Аркадій розгладив папірець і підсунув його Раді. Рада раптом зблідла, взявши до рук сережку, яку Аркадій відсунув, коли розпрамляв аркуш.
  - Звідки це у тебе? - схвильовано прошепотіла Рада.
  - Вона тобі знайома?
 Рада придивилась до сережки:
  - Маленьке золоте рятівне коло... Янек казав, що коли виросте теж стане капітаном і носитиме у вусі таку сережку, - по щоках Ради текли сльози. Здушеним голосом вона знову повторила, - Звідки це у тебе?
 Аркадій у всіх подробицях розповів про закриту частину острова. Рада з жахом розглядала фотографії на його телефоні, перегнавши їх на свій гаджет, вона сказала Аркадію, аби негайно видалив їх зі свого телефону, якщо ще не пізно. Аркадій негайно так і зробив.
  - Ти про це знала? 
  - Ні.
  - Але ж капітан був з вами.
  - Так. Його теж врятували. Але потім він зник, а Штейн сказав, що він не захотів залишатися. - після паузи вона пильно глянула йому у очі і продовжила. - Ти єдиний, Аркадію, хто постійно влазить у все те, що Штейн максимально приховує і…і досі живий. Я б сказала, що це якийсь ген везіння. Хоч би він тобі не зрадив.
 Рада притисла до вуст затиснуту в кулаці сережку, другою рукою вона підсунула ближче зім’ятий аркуш, пильно його розглядаючи, і морщачи лоба. Раптом вона підняла від нього очі на Аркадія і дерев'яним голосом попросила його залишити це їй і піти погуляти - їй треба де з ким переговорити.
Аркадій зробив це без заперечень і навіть з полегшенням - він був ситий по вінця пригодами і страшними таємницями.