5. Радість.

 Того вечора піднявся вітер ще й накрапав дощ, тому гру в теніс довелося відкласти. Та, вже звикнувши проводити хоч кілька разів на тиждень на свіжому повітрі, Аркадій і Рада вирішили й у цей осінній вечір не зраджувати гарній традиції і продовжити його у автоматизованій кав’ярні за декілька кварталів від їхнього будинку, де був відкритий літній майданчик під навісом і дуже смачна випічка. Беззаперечна перевага відкритих майданчиків в автоматизованих кав'ярнях в поєднанні з поганою погодою полягала у абсолютній відсутності людей, які могли б почути зайве і ще - фонового шуму, який заглушав тиху бесіду.
 - Ти так і не розповіла мені, як тут опинилася, Радо? 
 - Це абсолютно неймовірна розповідь. І дуже болісні спогади, але розповім, бо з цим багато чого пов’язано. Та й так тобі легше буде зрозуміти багато чого з того, про що я й сама не знаю, лише здогадуюсь. - вона зробила паузу, збираючись з думками, - Я викладала в університеті і жила в маленькому чеському містечку. До нас в університет прийшло запрошення на конференцію, присвячену біології в цілому, але й безпосередньо моїм профільним питанням і я там мала виступити  з доповіддю. Відрядили й ще двох моїх колег. На той час я сама виховувала сина, було йому тоді 12 років. Мій Янек. - Рада знову замовкла на якийсь час. - Я взяла його з собою, бо ні з ким було залишити та й подорож обіцяла бути цікавою для хлопчика - конференція проходила на розкішному лайнері. Там було зібрано науковий цвіт з усіх куточків, все було чудово, я була щаслива, як ніколи – нові враження, нові знайомства. Янек став улюбленцем всієї команди, навіть сам капітан кликав його до себе на капітанській місток, - Рада зітхнула і в черговий раз урвала розповідь. - Але коли ми пливли океаном щось там сталося, серед ночі лайнер почав тонути – почалася паніка. Найближче перебувала яхта Штейна і його дослідницьке судно. Вони й відгукнулися на наш «SOS». Майже відразу і майже всіх врятували. Майже … Серед потонулих був і мій Янек. Він навіть не значився в списку пасажирів, я ледь вмовила капітана взяти його з собою…
 - Співчуваю, Радо. 
 Рада підняла на Аркадія очі повні сліз й, оскільки хвилювання завадило їй сказати щось у відповідь, просто поклала свою руку на його й з вдячністю потисла. Справившись з нервами й спогадами, вона продовжила:
 - З того часу пройшло вже вісімнадцять років, зараз йому було б майже стільки ж, скільки й тобі, Аркадію. Всі, дивом врятовані науковці, буквально молилися тоді на Штейна. Тому, коли він запропонував декому з них співпрацю на певних умовах, майже всі погодилися. Спершу ми працювали не в такому секретному режимі. Але поволі наша робота почала вимагати серйозніших заходів щодо охорони від надто цікавих і не дуже порядних. Повір, спершу і це рішення, і рівень тих заходів були цілком виправданими. І, за загальною згодою, так, Аркадію, тоді такі питання ще вирішувалися колегіально, за загальною згодою наша робота потроху набирала того вигляду, який ти застав.
 - А як всі інші сюди потрапили? Ну … Джем для прикладу.
 - Джем та інші в інший спосіб, - Рада з лукавинкою глянула на Аркадія, - більшість співробітників навіть третього рівня з’явилися багато пізніше і, в принципі, однаковим шляхом. Всі вони – емігранти, як і ти. Штейн дуже ретельно слідкує за талановитими науковцями, за обдарованою молоддю, у яких є проблеми в «тому» світі. У хвилини найбільшої скрути він з’являється перед ними, як янгол-рятівник з пропозицією блискучих перспектив і можливостей. Ну, вже кому як: працівникам другого рівня ти сам бачив які, для третього – теж знаєш. На умовах певних обмежень. Але навряд чи ти знайдеш тут незадоволених цими умовами чи таких, що хотіли б припинити своє добровільне ув’язнення в межах імперії Штейна. Таких дуже мало, якщо вони взагалі є. Штейн створив істинно райський куточок. Він цінує тих, хто допомагає йому творити його власний світ.
 - Та вже знаю - він просто тобі добрий янгол.
 - Еге ж. Тільки краще не попадатися йому на шляху, бо він, не вагаючись влаштує гекатомби з невірних. У свою честь. Про все це, Аркадію, знають лише ті, що були на лайнері. Та й то не всі, а лише особливо до нього наближені, як до прикладу я сама, що працюють із  тим, про що інші не мають здогадуватись. І нас не так багато. Ти - єдиний не з нашої обойми, втаємничений у темний бік цієї справи, бо так як сюди потрапив ти, ще нікому не вдавалось, - Рада сумно посміхнулась. 
 Дорогою додому вони обговорювали робочі проблеми і Аркадій задньою думкою жалкував, що ті знання, якими з ним поділилася Рада, отруювали йому задоволення від роботи. Як би добре було длубатися в усіх тих різних нутрощах, не знаючи напевне звідки вони взялись! Тобто, можливо, якась підступна думка виринула б згодом, але ж одна справа, коли то якась приблудна думка, яку можна відігнати чи спростувати рятівною брехнею, зовсім інша - знання… Ні, все ж краще - знати. Усвідомлювати, що ти - учасник злочину. Тільки тоді, за можливості, є хоч якийсь шанс покласти йому край. І взагалі, брехати собі - це самому себе ламати. Тут вибір очевидний, якщо розібратись по-дорослому…
 А вдома на них чекало маленьке свято. Над вікном їхньої спільної вітальні висіла різнобарвна гірлянда, на столі стояв торт з блакитним кремом і однією свічкою, а на голові Віктора красувався паперовий ковпачок. Вся трійця сиділа за столиком і дивилася в екран ноутбука. Рада з Аркадієм підійшли глянути, що ж сталося. Віктор зі сльозами щастя показував їм відео народження якоїсь маленької потвори з двома хвостами.
 - Це наш котик - перший народжений природним шляхом мутантик, - розчулений видовищем Віктор нагадував щасливого татуся.
 - На що воно точно не схоже, так це на котика. - із сумнівом висловила Рада загальну думку, яку інші боялися сказати. - Особливо хвости.
 - Але ж він такий милий, - наполягав Віктор, - і це не хвости, а хвостик і носик. Це чарівне створіння повинно мати цілу купу корисних вмінь. Хоча й трішки небезпечних. Як і у котиків, до речі.
 - Ясно, ясно, хто ж посміє сперечатися із татусем? - розсміялася Рада, - Вітаю. То маємо придумати йому ім'я? Цьому Вікторовичу?
 - Та ви подуріли? Я не батько, скільки вам казати! Батько цього красунчика мене вкусив!
Навколо столу розлігся регіт.
 - Кожен би на його місці зробив те саме, - крізь сміх сказав Марек.
 - Тьху на вас, - переповнений емоціями Віктор сердито закрив ноутбук, - я хотів поділитися радістю, це ж перший такий випадок у світі!
 - Так ми й радіємо, - абсолютно позбавлений такту Марек обняв Віктора за плечі і розреготався йому прямо у вухо.
 - О, а я придумав йому ім'я - Радість, - додав він і підморгнув Раді, - це велика честь.
 І знову розреготався, всі інші ніяково перезирнулись. Віктор встав, зібравшись йти.
 - Марек, якби я тебе не знала, то могла б і образитися, але це ім'я мені подобається, - примирливо сказала Рада.
 - У нього вже є імя, але я вам його не скажу, циніки ви. Я пішов. - вже на порозі, Віктор зобразив кровожерливу гримасу дивлячись на Марека і додав, - за ножем… для торта.
 Марек схвально розреготався. Аркадій взявся розставляти стільчики навколо столика, Джем побігла за приборами, а Рада - за заварником і чаєм. 
 Чудовий вечір у прекрасній компанії.