6. Побачення.

 Аркадій відклав біомодель вуха, бо нічого не виходило і знову засів за ребризер - свій недороблений проект ще з часів, коли працював на другому рівні. Але й тут він зайшов у глухий кут - біоребризер працював з макетною установкою, яка аналізувала дані за показниками, але людина в ньому абсолютно не могла дихати під водою, хоча ті ж таки датчики фіксували, що фільтрація проходить без збоїв. І як в цих досконалих теоретичних розрахунках, що не є такими на практиці знайти хибу? Можливо, шукати треба не в приборі, а в людині? Він явно щось упустив.
 Аркадій відійшов від лабораторного модуля і всівся за комп'ютер. В їхньому замкнутому світі була своя мережа, не під’єднана, звісно, до іншого світу. Але в електронний каталог постійно заливались наукові здобутки та новинки ззовні, тобто, інформаційний потік був потужним, але одностороннім. 
 Аркадій заглибився у вивчення переродження пуголовків у жаб та запросив найдетальнішу інформацію по дводишним рибам. І у самий непідходящий момент, коли, як йому здавалось, він схопив із підсвідомості підказку, на екрані блимнуло сповіщення. По внутрішньому каналу прийшов лист. Ще й від аноніма, що було у них рідкістю. Якийсь невчасний розіграш, як подумав Аркадій. І він вирішив забути за нього. Але й рятівна думка вже безповоротно втекла. Тож Аркадій зі злістю відкрив того клятого листа, аби дізнатися кому має завдячувати за таку підступну диверсію. 

 Лист був коротенькою записочкою, від якої почуття злості безслідно випарувалось, змінившись шаленим, радісним серцебиттям. “Після п'ятої вечора зі сторони ДЕПО в затоці стоятиме човен. Чекаю”, - ось зміст записки, який викликав у Аркадія і почуття щастя, і, одночасно, почуття провини. Дуже некрасиво з його боку, що він примусив свою кохану дівчину зробити перший крок. За хвильку часу, після роздумів, ці почуття пересилило третє - тривога. А що як вона й кличе його лиш для того, аби сказати, що між ними все скінчено, навіть не почавшись? Та ні…навіщо тоді човен і такі складнощі? Але ж Джем така делікатна натура - напевно, це аби ніхто не почув й не побачив його приниження. 

 Аж цілих 4 години він провів наче на змаганнях з п'ятиборства: його кидало в жар, серце то калатало десь аж внизу живота, то слабенько билось, чоло вкривалось краплями поту від різкої зміни радості та безнадії, руки тряслись, а вся увага була тепер зосереджена лише на годиннику. Звісно, що ані до жаб, ані до ребризера, ані, тим паче, до слухових смарт-втулок вже ніхто й не думав повертатися.
 Час почав грати свої звичні жарти - розтягнувся і застиг, перші години очікування саме такими й здалися Аркадію. Але коли годинник показав четверту пополудні, Аркадію стало дещо лячно і він вже не так палко бажав, аби настав, нарешті, кінецьробочогодня. Коли той таки закінчився, він помчав на вказане місце. 
 На кінцевій трамвайчиків стояло невеличке ДЕПО, з клумбами по обидва боки, тож мав непоганий вибір для букету. Ніхто не насварив Аркадія - ДЕПО, як і травмайчики, було повністю автоматизоване.
 Човен дійсно стояв біля камишів, там де вони були пригнуті стовбуром дерева, що давно згнило і впало. Та в човні нікого не було. Аркадій роззирнувся, але нічого не видавало присутності на березі бодай когось, окрім нього. Для кращої видимості він заскочив на стовбур і вже звідти побачив, що на дні човна лежить згорнутий листок паперу, придавлений камінцем. Такої романтично-детективної пригоди він ще не переживав. Аркадій сховав букет у внутрішню кишеню куртки і акуратно стрибнув у човен. Записка містила інструкцію, згідно якої він мав проплисти вниз до першої верби, а звідти переплисти протоку і причалити між великим вертикальним каменем і рядочком валунів. Аркадій покрутив записку в руках, вона так само не була підписана і сховав її в іншу кишеню, затим взявся за весла. Він і не думав, що Джем аж настільки просякнута сантиментами з романів, навряд би вона робила такий складний шлях із перешкодами заради зустрічі лиш за тим, аби його “відшити”. Цей логічний висновок підняв настрій і спонукав його плисти без зайвих роздумів. З іншого боку, філософствував він дорогою, а що тут дивного? Цей науково-дослідницький рай - ідеальне місце для пенсіонерів та черствих наукових сухарів, а в молодому віці тут можна вмерти з нудьги, не доживши до тих розважливих літ. “Треба буде придумати щось таке ж цікаве у відповідь, аби тебе не розчарувати”, - подумав Аркадій.
 Він доплив до верби і повернув ліворуч, перепливаючи протоку. Мабуть, там вже має бути човен, на якому припливла і вона сама. Течія тут була відчутна, але зовсім не сильна. Він лиш трохи відплив і побачив виразний обрис і вертикального каменю, і різнокаліберних пласких валунів, об які красиво розсіюючись дрібною піною, розбивались хвилі.  Найбільший з них лежав на березі так, що можна було підтягнути човен. Але іншого човна не було видно. Аркадій трохи стишив хід, придивляючись, чи правильно він пливе. Раптом з-за каменю визиркнула явно дівоча постать у довгому плащі з каптуром, що ховав обличчя. Постать помахала йому рукою і знову сховалась за камінь. Аркадій наддав ходу і за кілька хвилин вже витягав човен на пісок, майже не замочивши при цьому ніг. Він попрямував за камінь. 
 За ним, глибоко засунувши руки в кишені плаща і схиливши голову, стояла вона, щось малюючи носочком черевика на піску. Аркадій на мить зупинився, аби приборкати хвилювання і дістати трішки прим’ятий букет з кишені куртки. Коли він підійшов майже впритул, вона перестала художньо гребтися в піску. Він простягнув їй букет і вона вийняла руку з кишені щоб його прийняти - на одному з пальців красувався великий коштовний перстень. Аркадій був настільки приголомшений, що опустив букет, коли вона вже майже його торкнулась. Він, все ще не вірячи в те, що бачить, відкинув з її голови каптур. Дива не сталось - з-під нього виглядало янгельське личко з чарівною усмішкою пасіїї його боса. Аркадій тупо дивився на неї, ворушачи губами, з яких не злетіла вся та добірка лайка, яку він висловив про себе. Задоволена створеним ефектом, невірно його витлумачивши, дівчина дзвінко й весело розсміялася.
  - А ми з вами так і не познайомились, Аркадію. Мене звати Сніжана.
 Аркадій ледь стримався, аби не повторити крику Штейна, який, лиш трохи видозмінений, звучав зараз в його голові: “Як ти сюди потрапила?! Дізнаюся з ким …!”
 Сніжана, ніби прочитавши його думки, сказала з ноткою докору:
  - Ти навіть не уявляєш, як я ризикую, зустрічаюсь тут з тобою.
  - Навіщо? - вичавив він із себе, залишивши на язику: “ризикуємо ми обоє, дурепо”.
 Дівчина, здивована зовсім не тієї реакцією, на яку очікувала, відступила на крок і невпевнено прошепотіла:
 - Я…я, хотіла тобі сказати... човен і записку... я так боялась, - її губи скривились, по щокам покотились сльози.
 Аркадію стало її шкода. Він уявив проникливі, жорсткі очі, які вдивляються в це заплакане лице і зрозумів, що в такому стані, вона розкаже Штейну все ще до того, як він її про щось запитає. А, можливо, чи й напевне - вона звинуватить його, Аркадія, нібито це він заманив бідну вівцю у пастку аби спокусити. Аркадій зітхнув. Міцно, але не сильно взяв її за плечі і спокійним, впевненим голосом, як родичу тяжкохворого сказав:
  - Сніжано, ти не мусила так ризикувати, я не зможу захистити тебе від нього. А якщо ми зустрічатимемось, він обов’язково про все дізнається. Якщо ще не дізнався. І тоді він покарає нас обох. Та я помру ще до того від нестерпної думки, що це моя вина. Що я нас не зупинив.
 Сніжана майже моментально перестала плакати. 
 - Ти справжній лицар. Ми б могли втекти, не буде ж він шукати нас все життя.
 Аркадій безсило застогнав і відпустив її плечі. Вона ж ледь його знає! Він натиснув на її найслабкіше місце, принаймні, він сподівався, що не промахнувся:
  - Сніжано, якщо ми втечемо, я не зможу ніде влаштуватися на роботу, на яку я вчився. Він за це подбає. У мене нічого немає і, скоріш за все, ми житимемо десь під мостом в картонній коробці і їстимемо щурів.
 Вона із жахом на нього подивилась, але не знайшлась на відповідь.
  - Давай, я відвезу тебе човном у якесь безпечне місце, звідки тобі недалеко додому, а наша зустріч це…це ніби просто прогулянка з охоронцем, про яку взагалі не обов'язково комусь знати.
 Сніжана кокетливо посміхнулася:
  - Дурнику, ти геть не схожий на охоронця. Але ми не можемо звідси пливти човном вдвох, бо тоді хтось зможе побачити нас з вікна. Це єдине місце, яке з нього не проглядається.
  - Що?! Отой котедж зверху - це ваш “Дрім-Палаццо”?! - прогарчав він.
 І тут раптом стало темно й почалась злива. Лило суцільним потоком, аж важко стало дихати, наче під водою. Її слова потонули в шумі цього водоспаду.
Сніжана схопила його за рукав куртки і затягнула в ущелину, яка починалась відразу за найбільшим пласким каменем, що був ніби тераса перед входом. Ущелина була неширока й не дуже велика. І в ній було холодно, особливо в мокрому одязі. Вона стояла в своєму легенькому плащику і тряслась від холоду. В мороці видно було лише її блискуче від води обличчя. Вона вичікувально на нього дивилась.  Аркадій здогадувався чого вона від нього чекає, але не мав жодного бажання робити таку дурість. Він роздратовано подивився на стіну води ззовні, зняв із себе куртку, діставши з кишені запальничку, й накинув куртку їй на плечі. І все. Затим він підпалив її записку і в світлі від вогника огледів ущелину. 
  - Що нам тепер робити? Раптом злива надовго і я не повернусь аж до ранку? А вранці ВІН має повернутись. Боже, що я ЙОМУ скажу?! - дівчина в розпачі затулила рот рукою.
  - Такі зливи не бувають надовго. - не дуже впевнено сказав Аркадій, аби її заспокоїти.  Він побачив під стінами купи сухих водоростей, з недопалками і ще якимсь сміттям, що в них застрягли. Це, мабуть, ті недопалки,  які Штейн викидає в вікно, дивлячись як вони летять і гаснуть. А вітром від води їх позадувало сюди. - Спробую розвести вогнище. Щоб не стояти в темноті та й зігріємось.
 Сніжана так і лишилась стояти посеред ущелини, не забираючи руки від рота і тільки повертала голову, дивлячись, що він робить.
 Аркадій обклав камінцями купку водоростей, які назбирав і підпалив. Вони гарно розгорілись і освітили печеру. Аркадій підгріб ногою ще і підкидав їх у вогнище. Раптом серед сухої рослинності він натрапив на зіжмаканий папірець. Аркадій пальцями однієї руки розправив його трохи, тримаючи з боку, де дівчина не могла бачити, що у нього в руці і що він робить. Дідько зна, що його зацікавило - він нічого толком не роздивився, крім якоїсь плями та все ж запхав листка в кишеню брюк. Злива вщухала. Сніжана так і стояла в тій самій позі.
  - Сніжано, як ти виберешся звідси? У нас один човен, куди тебе доправити? - знову перепитав він. - І як ти зробила, щоб човен стояв у нас? - додав він.
  - А? - дівчина вийшла з оціпеніння. - Я сюди не човном. Я сама.
 Дивне невміння формулювати змістовні відповіді. Вона простягнула йому куртку і сказала, відводячи погляд: “Тобі краще піти зараз. Тоді, може, ніхто не побачить.”
 Аркадій ошелешено подивився на зливу за входом, яка все ще лила, хоча й почала стихати.
 - Ну, добре. Бувай. - він накинув куртку і пішов до човна. Човен був повен води. Аркадій ледве його розхитав, вилив як зміг воду і заліз всередину. З нього зразу ж натекла здоровенна калюжа. Поки він знову вилазив аби її вилити і так-сяк викрутити з одягу надлишки води, дощ суттєво ослаб. І Аркадій вирішив плисти як є. 
 Але на зворотньому шляху керувати човном стало набагато важче - вода в протоці була розбурханішою, а течія - сильнішою. Аркадій кинув всі зусилля, аби не сильно відхилятися від курсу на вербу, яка в сутінках вже ледь проглядалася, але неочікувано в борт човна вдарило щось важке. Човен розвернувся і у Аркадія вирвало з рук весло, яке зачепилось за цю перешкоду, що виявилась шматком стовбура, підхопленого паводком. Весло відразу кудись зникло.