4. Неприємності так просто не проходять.

 Саїд та Аркадій вийшли з підземного тунелю нагору. Що й казати, скоріше це було схоже на місто майбутнього з фантастичних романів про комуністичний рай - з вишуканої форми будівлями, що потопали в зелені та осінньому золоті дерев серед розкішних клумб, аніж на інститутське містечко.  Його провели по комплексу химерних будиночків з галереями та надземними мостами-переходами між ними. Лабораторії, дослідницькі центри, а ще - ферми, де розводили бозна-що. Особливо йому сподобалися крокодили. Лежало й бігало їх десь з дві сотні всіх кольорів та розмірів, навіть бузкового, а біля самого скла під жовтуватим листочком підступно сховався ледь помітний крокодильчик-хамелеон. Величезну площу займали спеціальні павільйони для розведення комах – відділ «ес». Як йому сказали – це улюблене дітище Штейна, яке видавалося йому найбільш перспективним. Аркадій з жахом роздивлявся велетенських бабок, мокриць, світлячків і ще якихось півметрових жуків. В принципі, попри свій страшнючий вигляд всі вони були абсолютно безпечними, оскільки поза межами лабораторії, де вони розводилися у середовищі із оптимальним для них складом повітря, комахи гинули миттєво. Але ж видовище не для слабкодухих - хто роздивлявся цих мінімонстрів в лупу, той зрозуміє. Насамкінець його провели до його власного кабінету із дуже зручним кріслом, що було вельми доречним, бо ноги аж гули. 

 До свого нового помешкання Аркадій добирався сам, оскільки було вже достобіса пізно і нікого на робочому місці не виявилося. 

 Хоч як він втомився та цікавість переважила. Перед тим, як піти до нового дому він захотів хоч поверхово оглянути околиці. І попри те, що забудова з низеньких, акуратних будиночків, здавалося, мала хаотичний характер та насправді мала чіткий план і, де не перешкоджав рельєф, паралельно-перпендикулярний порядок. Та він все одно примудрився трохи заблукати, тож вирішив, що на сьогодні пригод з нього досить, пора туди, де щось мало стати його новим домом.
 Ледь переступивши поріг дворівневого будиночка, він відразу познайомився з двома з чотирьох своїх нових сусідів, які грали в шахи у великій спільній вітальні:
- Нарешті. Ось і наш новий сусіда. Правильно? Вже думали чи не відправити пошукову експедицію. Я – Віктор, твій колега, але з відділу «ем», ветеринар. Почувайся, як вдома, бо так воно і є, - привітався з ним патлатий чоловік з великими очима, який більше був схожий на якогось художника чи актора, аніж на ветеринара. Він привстав з-за столика, простягнувши руку для привітання над головою свого суперника по грі .
 - А я – Марек, технік. Привіт. Пива, часом, не прихопив? - додав товстун, що обернувся не встаючи. Він теж своєю чергою потиснув простягнуту Аркадієм руку, а потім знову переклав у неї мінівикрутку, якою чухав свої пишні вуса .
 - Аркадій. Та не подумав якось та й пізно вже, - винувато усміхнувся він.
 - Ну й правильно. Це Віктор любить пиво, а я п’ю коньяк. 
Ззаду на Аркадія налетіла легка хмаринка знайомих парфумів «Айсберг»:
 - Привіт, Аркадію, не встигла заскочити за тобою. То ми тепер сусіди?
 - Вітаю, докторко Маррен, приємна несподіванка. Хоча, останнім часом я вже не в змозі нічому дивуватися.
 - Звіть мене Рада. Ну, не так вже все й погано, картинка поки приємна, сподіваюсь? - вона усміхнулась двозначності цього свого зауваження, - пропоную всією компанією відзначити поповнення. Вам, хлопці, щось принесе Джем, а нам із нею пляшечка «Мартіні» вже є. 
 - Тоді я роблю свої фірмові канапки і хрустики для прекрасних дам, - підхопився Віктор. - Аркадію, граєш в шахи? Дограй, друже, за мене, тільки не дай виграти цьому матану.
 - Твоя тура поламала мені всю гру.., - промимрив у вуса Марек вслід Віктору. - Слухай, як побачиш Джем, і не думай навішувати їй компліменти і зображати галантного кавалера, бо вже взавтра в мережі з’явиться фото якогось павіана чи диплодока в такій точно сорочці в клітинку, як у тебе – вона на це мастак. Не можу збагнути, як красиві жінки стають феміністками ще й самого радикального толку, це як …звідки тут твій пішак взявся? … це так само протиприродно, як сом-альпініст. Хоча, з нашим відділом «ку» я б і цьому не здивувався.
  Як то кажуть: «про вовка промовка» - на порозі саме з’явилася усміхнена дівчина років ледь за 25, світловолоса, з величезними сірими очима, милим, відкритим виразом обличчя й граційною фігуркою та що там описувати – в цій дівчині чарувало буквально все. Обидві її руки були зайняті: в одній вона тримала горщик із невеличким лимонним деревом, на якому гойдалося два маленьких лимончика, а в другій – пузатий паперовий пакет.
 - Добривечір всім! Без мене не почали? Молодці. Я поки сюди забігла, поки туди… а де Рада? А ви і є Аркадій? 
Аркадій встав, потім знову сів немов пришиблений, він і думати забув про застереження Марека, мовчав лише тому, що йому відібрало мову. Побачивши, що партнер по грі повністю деморалізований сидить з відвислою щелепою, Марек скрушно зауважив: «пропала партія…» і діловито перескочив офіцером через два пішаки й коня, прибравши їх з дошки, після чого тихенько оголосив Аркадію «шах». Аркадій нічого не чув і не бачив, не встаючи, він мовчки схилив голову, вітаючи Джем. Марек тим часом продумав більш виграшну комбінацію і, змовницьки підморгнувши Джем, з благородною метою врятувати Аркадія від мук гри з неминучим ганебним програшем, присунув на допомогу своєму офіцеру туру, ну, й вже нічого не лишалось, як одним ходом влаштувати розбірку Аркадієвим фігурам:
 - Зачекай, здається «мат».
  Аркадій, нарешті, відірвав очі від дівчини і, як йому здалося, незворушно поклав свого короля на дошку. Марек був абсолютно задоволений побаченим. Ледь стримуючись щоб не розреготатися, він пихкав собі у вуса.
  Джем продовжила тортури і підійшла до Аркадія, якому вже плило перед очима, махаючи крильцями, щось біле і світлооке. Дівчина дуже урочисто вручила йому дерево, побажавши багато всього і, в тому числі, ніколи не здаватись і не програвати. На столик вона виставила пляшку ужгородського коньяка і пляшку чернігівського пива. Марек нахабно зірвав з дерева один лимончик – спеціально ж до коньяку, мовляв. Після чого Аркадій з деревом капітулював у свою нову квартиру, звідки незабаром вийшов при повному параді. Маленький бенкетний столик до того часу вже був готовий...
Вирішивши докласти всіх зусиль, аби виправитися в очах Джем і показати, що він не з тих, хто западає на перших-ліпших вродливих дівчат, Аркадій продумав цілу тактичну гру. Він помітив, що Рада і Джем були близькими подругами попри велику різницю у віці, тому попервах вирішив провести розвідку. Тим більш, що й на інші питання, яких давно назбиралося стільки, що в голові не вміщалися, на них теж відповісти могла тільки Рада. І вона ж обіцяла. Допомагаючи прибирати зі столу, Аркадій, коли нікого не залишилося поруч, тихенько її спитав:
 - Мені б хотілося розпитати вас про дещо… Ми могли б поговорити?
 - Розумію. І я ж обіцяла. Але не тут. Тут скрізь прослуховування. Давай наступної середи, я вийду на півгодини раніше на зупинку, поговоримо дорогою. Весь тиждень в мене дуже напружений робочий графік.
На тому домовилися.
  Потекли будні. Хоча якби в Аркадія спитали, чого б він хотів для себе тут і зараз – без вагань відповів би, що хотів би, аби нічого не мінялося. Та й скільки можна?
В обумовлений день він вийшов з дому раніше, вдягнувшись по спортивному, на вулиці наздогнав Раду:
 - Слухай, а це ідея. Якраз і самій подумалось, що варто б зайнятися якимсь спортом. Ти в пінг-понг граєш?
 -  Ну, як граю… В студентські роки брав участь в університетських змаганнях за честь групи, бо більш ніхто не вмів. Як і я, щоправда.
 - То, може, складеш мені компанію? І корти з столиками неподалік. І поговорити там теж можна.
 - Із задоволенням. По дорозі додому придбаю ракетки і м’ячі.
 - Домовились. То про що ти хотів спитати?
 - В мене мільйон питань. Навіть не знаю з чого почати… Скільки всього рівнів у цій установі? Я за пару місяців тричі перемістився, як у якійсь комп'ютерній грі. Що ще може бути?
 - Цей рівень - останній, можеш не переживати.
 - Але коли я жив в містечку другого рівня, звернув увагу, що жителів у ньому порівняно небагато, більшість я бачив поруч із собою по роботі в інституті, а там стоїть величезний завод, на якому мало б працювати ще стільки ж. Де вони живуть?
 - Той завод – гордість Штейна й одночасно причина всіх його проблем. На ньому виробляється все те, що з нами розробленого вже запатентовано. Але він доклав максимум зусиль, аби виробництво було максимально автоматизовано, тому за роботою наглядають не більше десятка особливо надійних і відданих Штейну людей. 
  - Я думав, то жарт, що умови на заводі такі, ніби кожного, хто не санкціоновано опиниться на території знищує до атомів.
 - Частково. Дійсно, звичайна людина, яка якимсь дивом туди потрапить, що абсолютно виключено, дуже ризикує. Але не тому, що її там знищать. Не там… Що ж, ти вже не маленький хлопчик і здогадуєшся, мабуть, що в роботі ми використовуємо різний генетичний матеріал, ну й не генетичний теж. Крім того, як лікарю, тобі відомо, що дієвість тих чи інших засобів, покликаних нести благо людству мають бути протестовані на представниках того таки людства... На заводі ніхто нікого безпосередньо не вбиває. Він став, в тому числі, постійним постачальником людського ресурсу для досліджень.
 - Їх використовують як піддослідних?! … Донорів?! Але ж це… - Аркадію перехопило подих, він обурено стис кулаки.
 - Не гарячкуй. Так - це аморально і негуманно. Втім, чи дійсно все це аж настільки тебе дивує?  А ти спитай у будь-кого, коли він купує ліки, які він вибере: ті, що вже пройшли апробацію і протестовані на людях, чи ті, які ще невідомо який побічний ефект можуть мати, бо негуманно було тестувати на людях? … Ти ж знаєш відповідь, Аркадію. Гуманність більшості людей має межу і вона пролягає там, де не зачіпаються інтереси конкретно її. З іншого боку, із шпигунами ніхто й ніколи не церемонився. Всім відомі безпрецедентні заходи по охороні своїх таємниць, до яких вдається Штейн, але навіть при цьому потік мисливців за удачею меншим не стає. Вони знають, на що йдуть. Є одна річ, яка може спричинити біологічну революцію, але, як у всякій революції, вона потребує жертв. Над цим працює невелика група з особливим доступом. Довго пояснювати, але в загальних рисах наша основна задача - пристосувати деякі організми до симбіозу з людиною. Русалка, яку ти бачив, то з перших, очевидно помилкових, напрямків. Можливо пізніше я зможу показати тобі наш сад фітоіхтіусів, за допомогою яких Штейн розраховує підкорити океан і він вже націлений на космос. Ну от, поки цемвсе, мені час. Ох, такі розмови не ведуть бігцем. Поки подумай над усім цим, - вона нервово глянула на старовинний наручний годинник, - якщо будуть питання – продовжимо пізніше.
  Рада поїхала, а Аркадій повернувся щоб перевдягнутися і дещо прихопити на роботу. На роботі при погляді на інших у нього крутилася одна й та сама думка: «Знає чи ні?». А при згадці про Джем він взагалі весь холов – чи знає вона? Зрештою ця думка перестала його лякати (скільки можна?) і він погодився, що в усьому цьому, крім цинізму є й раціональне зерно і практична вигода. Одним махом все це не перетравиш. 
  З ракетками (про всяк випадок купив дві пари, з прицілом на майбутнє:)) й м’ячиками він повернувся додому, щоправда, надворі вже мало сутеніти.
  У вітальні за чашечкою з вже холодним чаєм сиділа Рада в задумі. Побачивши Аркадія, вона стривожено подивилась на нього. Можна було нічого не питати - в погляді було все. Вона страшенно мучилася думкою, як Аркадій зреагує на почуте, а головне – як поставиться до неї самої? Вона знала через які душевні муки доводиться проходити, як нелегко дається перемога над власним сумлінням. Але наївним хлопчиком Аркадій не виглядав. Вона була впевнена, що з ним не потрібно лукавити і … була ще там надія, що також допоможе і їй самій розібратися.
  Він розуміючи усміхнувся і мовчки показав на ракетки. Вона ніби повернулася до життя, чай нарешті повернув свій смак, а за вікном відкрився неймовірно красивий перламутровий місяць, що сором’язливо ховався за малесенькою прозорою хмаринкою.
  Наступного ранку, зустрівшись у вітальні, вони змовились зустрітись після роботи на кортах.
  Ракетки й м'ячики Аркадій прихопив на роботу, а сорочка й джинси - одяг на всі випадки життя. Тож на корти він відправився, не заїжджаючи додому. Гра не дуже йшла, бо Аркадій вчив Раду правильно тримати ракетку й робити подачі – була ймовірність, що корти також прослуховуються:
 -  Радо, те, що ви розповіли бентежить, але, дивлячись на імперію Штейна та його досягнення, я просто не можу засудити його, коли весь світ сприймає це, як належне, закриваючи очі на очевидне. А якої ви думки щодо нього самого? Ви давно його знаєте? І ще … що сталося з моїм попередником?
 - Я почну з останнього твого запитання. Твій попередник – видатний хірург, професор, але не це важливо, найголовніше - він дуже гарна людина і мій друг. Був. Саме в переддень, коли тебе викликали до русалки він помер... Серцевий напад.
 - Пробач. Співчуваю.
 - Та. Нічого. Ти ж не винен, - Рада важко зітхнула. - Про Штейна… Це велика людина, що тут скажеш? Він ставить масштабні задачі і досягає кінцевої мети, чого б це не коштувало. Він має власну теорію щодо еволюційного розвитку. Теорія Штейна. Згідно неї динозаври існували і могли мати такі величезні розміри лише з однієї причини. В часи їхнього існування єдина можлива умова для появи фауни таких гігантських розмірів саме на суходолі - це значно менша сила тяжіння на нашій планеті. Падіння метеориту не лише могло фізично знищити динозаврів, а унеможливило появу чогось подібного в майбутньому. На різку зміну екосистеми мали вирішальний вплив додана маса Тунгуського метеориту, і не його одного, і уповільнення обертання Землі, що в сумі збільшило силу тяжіння. - Рада зробила паузу, замислившись. - Чи давно я його знаю? Так, давно. Давай трохи пограємо, виправдаємо наше з тобою тут перебування, бо стовбичимо, як... 
  Продовжили розмову вони по дорозі додому:
 - Аркадію, я розумію, що змиритися, жити з цим дуже важко. Я б не розповідала тобі всього, якби ти не потрапив сюди. Слухай мене дуже уважно. Те, що відбувається не подобається багатьом. Були спроби зупинити або хоча б переконати Штейна прикрити деякі…проекти, але всі, хто на це насмілився … майже всі… розпрощалися з життям. Штейн розцінює це як зраду, а із зрадниками він ще жорстокіший, аніж із шпигунами. Їх місця швидко зайняли інші. Ось так.
 -  Як я… І як же бути?
 - Хлопчику, - Рада стисла його руку, за яку трималася, - коли тобі доведеться робити щось, що протирічить твоїм моральним принципам, або ж не дозволятиме сумління, вивір кожен крок, приховай почуття, пам’ятай, що ти маєш право на професійну помилку - її він може пробачити, а от сумнівів щодо його правоти – ніколи. Розумієш?
 - Так, Радо, розумію.
 - Обіцяй, що не даси йому приводу прибрати тебе, що будеш обережним.
 - Обіцяю, намагатимусь. Дякую тобі.  

  … Останні дні двом людям приносили лише смуток. Все було, як і раніше, але щоразу, спостерігаючи з вікна, як Аркадій йде на роботу, розмовляючи з Радою, або іноді ввечері з нею ж відправляється на корт, Джем невимовно страждала. З нею самою Аркадій лиш сухо вітався й прощався. Вона не могла зрозуміти чому так. Чому все так несправедливо? Ще коли вона обробляла його дані, коли вводила їх в систему, то звернула увагу на цього вродливого хлопця з чарівною усмішкою і вже тоді вирішила, що обов’язково розшукає його. Коли ж дізналася від Ради, що він житиме з ними – то це просто ніби сама доля так гарно все влаштувала. А воно он як - єдиному чоловікові, який по справжньому її зацікавив, вона виявилася абсолютно байдужою. Вона ж бачила, що сподобалася йому, чому ж потім його відношення так кардинально змінилося? Що вона зробила «не так»? Дівчина ходила глибоко нещасна. Як їй здавалося, вона вдало приховує свої почуття – весь час усміхається, підтримує балачки і взагалі бере посильну участь в різних дівочих справах, хоч і втратила інтерес майже до всього. Але уважному оку було б достатньо приводів, аби щось запідозрити: у неї спитали котра година – вона сміється; купила собі блузу, більшу на добрі 2 розміри, а коли хтось із сторонніх говорив про Аркадія, їй здавалося, що серце б’ється так сильно, що й у сусідніх кабінетах чути. Блідла, червоніла… А була ж впевнена, що з нею такого не станеться, що ніколи вона не втратить голову від кохання. Але ось - сталося. І що тепер робити? “А може … відкритися Раді?” Але було ніяково розмовляти з такою, як Рада на такі несерйозні теми… Тож, поки всі ці несправедливості вислуховувала найкраща подружка Джем – Віккі. Насправді її звали Вікторія - шотландка з далекого, холодного, загадкового Інвернесу, яка працювала у відділі «ку». Вона обнімала свою нещасну подругу і втішала її, як могла, бо чудово розуміла її почуття: «Все буде нормально. Чуєш? Нікуди той Аркадій від тебе не дінеться – точно кажу. Ти ж знаєш, що я в таких справах ніколи не помиляюсь»…
  І ще одну людину теж виводила з себе ця ідилія, ці бесіди, ці прогулянки. Але думки її при цьому були не такими наївними, а дії не такими невинними.