3. Як починаються неприємності.

 Перший робочий день Аркадія розпочався із знайомства з новими співробітниками. Зустріли його напрочуд привітно, а сам керівник лабораторії урочисто, від усього колективу вручив йому фірмову чашку й костер.
 Після знайомства була загальна селекторна нарада, потому традиційне колективне заправляння кавою-чаєм й, нарешті, всі розійшлися на свої робочі місця. 
 Аркадія прикріпили до фізіолога Георга - насмішкуватого чолов’яги, з десяток років старшого від Аркадія. Цілісінький ранок, аж до обідньої перерви, Аркадій займався сортуванням файлів з фотографіями й описами різних частин тіл та органів найрізноманітніших істот за їх характеристиками, функціями й властивостями. Аркадій нормально переносив зображення всього цього у всіх ракурсах, але від величезного масиву інформації вже по обіді в нього пливли перед очима кола, а цифри й літери він взагалі перестав розрізняти. Після четвертої помилки, щоправда - виправленої, він чесно зізнався в цьому Георгу, попросивши на якийсь час дати йому іншу ділянку роботи, щоб перемкнутися.
  - Ха-ха, Аркадію! Та ти побив навіть мій власний рекорд. Я вже злякався, що ти впав в кому перед монітором. Звичайно, пішли – допоможеш мені провести кілька дослідів, заодно протестую тебе на що ти краще мені згодишся.
 ... По дорозі додому Аркадій перекусив у досить затишному ресторанчику. А вже вдома ледь не заснув у ванні. Так-сяк доліз до ліжка, звалився й тепер вже довго не міг заснути, бо сон не йшов, а перед очима миготіли шматки тіл, перемішані із акуратними стовпчиками цифр та слів. Довелось ввімкнути телевізор і, знайшовши якийсь екшн, де кадри змінювалися з калейдоскопічною швидкістю без смислового навантаження, десь за хвилин 10 він провалився в сон.
 Наступний день пройшов майже так само, як і попередній. Потроху він втягнувся. Робота була цікавою, колектив – кращого годі бажати. З Георгом вони й взагалі стали друзями. За весь час він більше не бачив ані боса, ані докторку Маррен. На роботі вони ніяк не перетиналися, а в містечку вона не жила – це він знав точно. Ніяких питань чи підозр з приводу своєї появи у другому секторі він навіть Георгу не висловив, оскільки хоч і наглядали за ним максимально дистанційно, але таки наглядали, у цьому не мав жодного сумніву. Потроху ці питання якось самі зійшли нанівець, витіснені цікавою, але напруженою роботою, яка, до всього, вимагала постійного самонавчання. 
 …В той злопам’ятний осінній день, який запам'ятався аномально холоднючою погодою як для початку осені, Аркадій затримався на роботі, працюючи над розрахунками для нової моделі біоребризера. Над цією штукою він готовий був просидіти і до ранку та раптом… Аркадій аж підскочив від гучного звуку сирени. З гучномовця, про існування якого він досі і не підозрював, звернулися до нього особисто: «Містере Бойтюк, просимо негайно пройти в бокс «ку», кімната 108». Аркадій побіг до ліфта й швидко опустився на декілька поверхів.  Ідентифікувавши його чип, монітор видав схему боксу ще в ліфті, аби він міг відразу бігти в потрібному напрямку. В тому відділі Аркадій ще не бував - досі він не мав доступу навіть на цей поверх.
 Там на нього вже чекав добряче підзабутий реанімаційний набір і група асистентів. Одна фігура з групи, так само в медичному халаті і в масці, вказавши жестом на ширму, провела його туди аби він приготувався і сама пройшла слідом за ним:
  - Рада бачити вас, містере Бойтюк. Хоча… Вас викликали, оскільки наразі ви єдиний, хто має необхідний лікарський досвід. Дуже терміново, під рукою були тільки ви. Нічому не дивуйтеся, пацієнт – наш піддослідний. Все поясню пізніше.
  - А що сталося?
  - Виглядає на те, що захлинувся. Хвилин 5 тому.
Аркадій швидко обробив руки, із допомогою докторки вдягнув маску та халат і його провели за перегородку. За нею стояв лиш величезний яскраво освітлений стіл, на якому лежало тіло якогось страшного монстра з сіро-фіолетовою бугристою шкірою, вкритою плямами. Голова його була розміром з людську, але без вушних раковин, ніс наче зрізаний на середині перенісся, рот ніби теж як у людини, але дуже великий з невиразно окресленими вустами, шия плавно переходила у вузькі плечі, на шиї … зябра? Руки, як у людини, але дуже короткі. Приблизно від третього ребра тіло було схоже на тюленяче, вкрите блискучим коротким хутром і закінчувалося двома ластами. Мутант? Міфологічна русалка? Аркадій оторопіло повернувся до Маррен.
  - Але ж це не людина! Я ніколи … Захлинувся? У нього й легені є?
  - Зробіть, що зможете.
 Аркадія в процесі забезпечували необхідною інформацією і вже по ходу він намагався зорієнтуватися.  Легень у істоти не було, вона не захлинулася, зате все вказувало на удушення. 
  - Нічого не можу вдіяти – занадто пізно.
 Докторка Маррен і сама бачила, що запізно щось робити. Вона скинула пов’язку й важко зітхнувши, швидко пройшла за ширму, жестом наказавши Аркадію пройти туди ж за нею.  Звідти вони потрапили у невеличку підсобку:
  - Зачиніть двері. Це приміщення не прослуховується, маю вам швидко дещо сказати, попередити.
  - То це ще не все?
  - Сарказм й усе таке інше – потім. Зараз ви знаходитися на території третього рівня. Це рівень особливої секретності, те, що тут відбувається  - абсолютно закрита інформація і всі, хто тут працюють також. Навіть для наших співробітників другого рівня, не кажучи вже про перший. Так сталося, що головний хірург зараз …коротше кажучи, ситуація знов вийшла з-під контролю і знову ви опинилися не в тому місці, і не в той час. Ви маєте мені вірити, що б не було до цього – я не бажаю вам зла, просто попереджаю. 
  - Про що? Я – зайвий свідок?
  - Не будьте легковажним. Це цілком ймовірно, до речі. Для Штейна ці розробки важливіші за будь-чиє життя, якщо ви становитиме загрозу чи перешкоду – можете без вагань прощатися із своїм. Все це проводиться абсолютно незаконно, а інформація суворо оберігається.
  - Та з 50-хх років минулого сторіччя під кожен аномальний чих створювалася секретна лабораторія. Мабуть, в кожному містечку працює якась така секретна лабораторія і всі роблять вигляд, що нічого такого немає. Я підпишу… що там? Ну, зобов’язання про нерозголошення. І він сам казав, що розголосу не боїться – в будь-якому випадку…
  - Замовкніть. - Маррен роздратовано насупила брови і заговорила швидше. - Ви побачили лише голову пінгвіна на верхівці айсберга. Послухайте краще моєї поради. Розголосу, можливо, він не боїться, а от розвідки конкурентів, військових терористів і ще бозна-чого подібного, хто завжди прагне заволодіти чимсь новим, не маючи уявлення, що з ним потім робити – цим він не дасть шансу пронюхати про те, що вже майже чверть століття вдало приховує. Розумієте?
  - І яка ж ваша порада? - примирливо запитав Аркадій. 
  - Будь-якої миті він може вас викликати. Тоді у вас є шанс. Погоджуйтесь на будь-які умови … скажімо так … спецспівпраці. Я вам потім поясню. Бо альтернативи просто не існує. Він, звісно, скаже, що в разі незгоди можете йти на всі чотири боки, але, насправді, ризикувати він не буде. Як тільки ви вийдете за межі території інституту – з вами, найвірогідніше, станеться якийсь дуже нещасний випадок без найменшого шансу вижити. 
  - Але ж я бачив ту ящірку і – нічого…
  - Все. Я вас попередила, сподіваюся на вашу кмітливість і розсудливість. Про деталі потім. Якщо ви приймете правильне рішення. Вас вже розшукують. Звідси йдіть коридором метрів 10, зліва будуть звичайні двері з білою табличкою, на якій намальована стрілка. Заходите, показуєте охоронцю бейдж, далі вже доправлять, куди треба. Удачі.
 Аркадію нічого не залишалося, як знову зіграти роль слухняної трісочки, що пливе за течією, яка направлялася чужою рукою. І це вже почало його дратувати. 
Охоронець за дверима з намальованою стрілкою виявився роботом найпростішої конструкції, схожим на велику трибуну з досить товстого пластику, із навісом у формі опуклого півовалу. Над щілиною вже миготіло: «вставте бейдж». Аркадій так і зробив. З нижньої частини «трибуни» виїхало дві сходинки, по яким Аркадію було запропоновано піднятися, сісти в стільчик, який був приєднаний до стіни і закріпити паски безпеки. Відразу по цьому верхня й нижня частина «трибуни» з’їхалися, з’єднавшись. Але це було ще не все, останньою маніпуляцією було надягання чогось на зразок шолома. Після цього абсолютно герметична капсула, в яку перетворилася «трибуна» почала кудись стрімко нестися з викрутасами, різкими зупинками та рвучкими стартами. Декілька разів в шоломі спрацьовувала киснева маска.
Аркадій абсолютно втратив відчуття часу. За декілька хвилин, або й за півгодини цієї неймовірної мандрівки невідомими просторами, якій позаздрили б астронавти, Аркадій дістався кінцевої точки й після розгерметизації капсули опинився в кімнатці, схожій на ту, з якої він стартував. Навпроти були двері, на яких миготіла така сама стрілка. Він пройшов у них і опинився ніс-до-носу із Штейном. Той нервовим жестом викинув недопалок і провів його за столик на високій ніжці з двостороннім екраном. Сам став навпроти:
  - Вітаю вас, містере Бойтюк. Ось ми знову зустрілися з вами. І ситуація майже аналогічна. Я вже знаю, що ви перед цим спілкувалися з докторкою Маррен. Що вона вам сказала?
  - Та майже нічого … все так швидко сталося. Вона сказала, що подробиці розповість потім, після того, як ви поговорите зі мною.
  - Мхм. Ну добре. Містере Бойтюк, буду з вами абсолютно відвертим. Весь цей час я спостерігав за вами. Я вражений – ви б мали торувати свій шлях у науці, у вас чудовий потенціал, але … не в моїй компанії. Мушу сказати, що попри дуже гарні рекомендації професора Георга Клятковського, ну, й ваших особистих професійних здобутків … ви – чудовий фахівець, але я сам звик підбирати собі команду і ви мені не підходите. Я можу прямо зараз скласти вам рекомендацію, з нею вас з відкритими обіймами візьмуть будь-де, куди вам лиш заманеться звернутися.
 Аркадій замислився. Якби перед тим він не мав розмови з докторкою Маррен, яка попередила про специфічний кадровий підбір Штейна, він би прийняв за чисту монету його альтруїзм, але інтуїтивно він цілком довіряв цій загадковій жінці, і в такому ключі пропозиція ген-імператора, як називали Штейна позаочі, виглядала не так райдужно. Без сумніву він йому не довіряє і хоче позбутися, тож, схоже на те, що вибору у нього таки немає:
  - Містере Штейн, я пропрацював у вас недовго, але вважаю за величезну удачу і честь працювати у колективі, в якому зібрано кращих з кращих у світовій науці. Я намагався зарекомендувати себе так само якнайкраще і не знаю причини, чому ви вважаєте мене не вартим цієї роботи. Але, якщо дасте шанс – намагатимусь максимально його зреалізувати.
  - Ви й надалі хотіли б працювати на мене?
  - Так.
  - Тоді жорстко на моїх умовах. Подробиці лише після вашої згоди. З тієї миті ви переходите у цілковите підпорядкування мені особисто і моїм довіреним особам. Проживатимете на території інституту, контакти з зовнішнім світом виключені. Особисте життя також в межах інституту. Вам підходять такі умови? - холодно поцікавився Штейн.
  - Це – пожиттєве … служіння?
  - Так. Служіння науці, містере Бойтюк. Хіба ви не цього прагнули? 
 Саркастична посмішка і холодний блиск в очах Штейна вказували на безкомпромісність його позиції. Для себе він давно все вирішив і чинитиме так, як йому зручно. Докторка Маррен була права – він давно все прорахував, чітко визначив пріоритети на основі власного розуміння й не витрачатиме часу на якогось там докторишку і його життя. Ось справжня механічна людина чіткий розрахунок і холодний розум якого може на рівних посперечатися із штучним інтелектом. І в цьому поєдинку Аркадій без вагань зробив би ставку на свого патрона.
  - Я згоден, - сказав він твердо.
  - Хм. Ну що ж. Тоді ліву руку покладіть сюди, праву на екран, дивіться сюди. Це буде ваш новий чип. Сюди скажіть пару слів. Готово. Я вже сказав вам, що в разі згоди ви переходите на особливий режим роботи. Це пов’язано не стільки з дурними рисами мого характеру, як ви могли собі подумати, скільки з вимогами посиленого захисту, оскільки відтепер ви працюєте в третьому секторі. Про його існування знають лиш ті, хто тут працює. До цього ви мали справу з механічними аналогами та біомеханічною комбінацією. Тепер працюватимете з нашими власними створіннями, одного з яких ви щойно бачили… Ну, і як вам?
  - Генна мутація. Але це не так вже й ново.
  - Так, але ми зберігаємо в таємниці не теорію й не зразки природних мутацій живих істот, а сплановані, вивірені й втілені в той результат, який нам потрібен. Це поза законом. Але не менш важливо, що більше за науковців нашою роботою цікавляться ті, хто в усьому бачить можливість отримати військову перевагу над умовним противником. Ці остолопи мабуть і за Галілеєм ганялися б, щоб викрасти у нього підзорну трубу, як можливу зброю, якою можна і хату підпалити, і по голові лупонути. Ну, а якщо геть відверто, то результати поки не такі втішні: чим складніший організм – тим більше часу йому потрібно для повноцінного розвитку, а його якраз завжди бракує. Саме над цим працює докторка Маррен. 
  - А … що чи хто це був?
  - Це була наша русалка. Шість років коту під хвіст. Іронія долі – русалка захлинулася й втопилася. 
  - Ну, не зовсім. Причиною смерті скоріше була аноксія, наскільки мені вдалося розібратися.
  - Ви так вважаєте? Її вбили? – Штейн тут же зв’язався із кимсь, - Чіне, уважно продивися ще раз відео з акваріума, результати розтину вже готові? Ще ні? Довго…
 Штейн побарабанив пальцями по столу, а потім серйозно спитав Аркадія:
  - Ваша думка, колего, що б це могло бути?
  - Важко сказати, не знаючи деталей. Але може бути лиш три версії: убивство, природна смерть від хвороби, наприклад або … самогубство.
  - Ну, перше ми перевіримо, друге … друге виключено – повний нагляд і контроль. Третє – маячня.
  - Не поспішайте з висновками, навіть пташки в клітках гинуть без пари, а якщо ця істота була інтелектуально розвинена, то запросто могла вчинити суїцид навіть з нудьги, перевірте чи не було ознак депресивного стану, а може й прихованих спроб в минулому. 
  - Це не для протоколу так би мовити, але думка цікава. Ну що ж, містере Бойтюк, на цьому наша розмова поки закінчена. Мабуть, сама доля на вашому боці. В містечко ви більше не поїдете, відсьогодні ви там вже не живете. Ваші речі перевезуть сюди. Вам покажуть ваше нове помешкання. На все добре.
  - Дякую, містере Штейн, дуже дякую. До побачення.
Тим же карколомним, фантомасівським способом він був доставлений у відправну точку. За дверима на нього вже чекав смаглявий, солідного віку чоловік:
  - Саїд. Вам зі мною.
  - Аркадій Бойтюк. Просто Аркадій.
  - Містере Аркадій, вас приписали до моєї команди на місце штатного лікаря. Лікуватимете не лише піддослідних, а й персонал. В третьому секторі штат співробітників зведено до оптимально мінімальної кількості й тому всі, за можливості, виконують максимальний об’єм роботи.
  - Та я не проти. Це ж і так мій професійний обов’язок.
  - Будьмо знайомі. Ви – росіянин?
  - Боже збав. Українець.
  - Так, так перепрошую. Тоді задля зручності вас поселять у слов’янський квартал. Зараз я проведу вам невеличку екскурсію й покажу ваш кабінет, а потім познайомлю з кимось із нових сусідів, якщо хтось ще буде на місці, він і проведе вас у нове помешкання.