2. Оце так пропозиція!

 Прийшовши до тями Аркадій відчув легке тремтіння, але нервове, а не від холоду. Навіть із заплющеними очима він відзначив, що приміщення має установку клімат-контролю, яка окрім оптимальної температури так само контролювала вологість та склад повітря - дихалось, як на березі озера серед хвойного лісу. Пряно пахло квітами і ще чимось приємним - так і не розплющуючи очей, Аркадій припустив, що знаходиться в новому, незнайомому місці. Під пальцями зарипіла шкіряна оббивка, під головою пружинила зручна подушка, а сам він був прикритий легенькою, м'якою ковдрою. Схоже на те, що він поза межами музею, навіть інституту та й міста взагалі: вуха вловили як звіддаля долинали звуки хвиль, що ритмічно розбивалися об скелі. Звісно, якщо це не “білий шум” з програвача. Але в самому приміщенні, наче, панувала тиша, тож він насмілився привідкрити очі.
  - Нарешті! Як почуваєтеся? – зненацька прозвучало російською дуже ніжним дівочим голосом, а над його головою з’явилася картинної витонченості рука з склянкою, наповненою оранжевою рідиною, схожою на апельсиновий сік. Аркадій всміхнувся сам собі, що він став сприймати оточення якимись порівняльними визначеннями, сумніваючись, що воно є тим, чим здається. Тож від склянки він перевів зацікавлений погляд на те, що її тримало. Мозок, наче в немовляти, фіксував всі подробиці, хоч якими вони були несуттєвими, наче бачив вперше  - так завжди буває після стану глибокої непритомності. Значить, його чимось серйозним вирубили. Але навіщо?... Гарний манікюр, величезний і, мабуть, дорогезний перстень. Може, це - марення?
 Аркадій повільно, аби не викликати запаморочення чи нудоти, сів.
  - Та нічого. Апельсинового соку я б випив і без примусового транспортування в непритомному стані до … До речі, а де я? 
  - В «Дрім-Палаццо». Вас привезли пару годин тому, - з-за дивану вийшла надзвичайно вродлива білявка з фіолетовими очима і дуже тендітною фігуркою. На вигляд їй було років п’ятнадцять.
 Аркадій здивовано підняв брови, все ще не розуміючи що й до чого і як себе поводити. Викопна ящірка і вродлива білявка ніяк не сплітались одне з одним. Між ними мало б бути ще щось, чого він або не розумів, або не пам'ятав.
  - Ви знаєте російську? Ой, мені сказали, що ви – мій земляк, крім російської ніякої поки не знаю. Робик сказав, що мені не варто забивати мізки – хай це роблять невдахи, яким треба заробляти на життя. 
 В інтонаціях дівчини було стільки радості і якоїсь надмірної емоційності, що Аркадія ця неадекватна збудженість почала трохи дратувати та ще й голова - гула як на ковадлі під молотами.
  - Ой, ви ж, мабуть, теж на нього працюєте? Я не те хотіла сказати, - дівчина кумедно затулила прекрасні вуста долонею впевнена, що на неї просто неможливо сердитися.
  - Ні, не земляк. Я з України. Але тепер живу тут. Ну, не тут, звісно. - ця дурепа, попри свою балакучість, не дала ані крихти корисної інформації, тож буде краще, мабуть, питати її прямо. - Не підкажете навіщо мене сюди привезли? 
  - А ви нічого не пам’ятаєте? Стався якийсь нещасний випадок чи надзвичайний … я точно не знаю, але Робик хотів поговорити з вами особисто. Тому ви тут. А хто ви?
  - Як ти сюди потрапила?! Я ж заборонив! Дізнаюся, хто впустив – звільню! Як мінімум. - з обуреним криком в кімнату буквально влетів високий, худорлявий чоловік, років 50-ти, доглянутий, з енергійною ходою колишнього спортсмена та чіпким оцінюючим поглядом. 
 Дівчина зникла, з усіх сил намагаючись зробити це непомітно і в той же час разів зо п'ять обернулася до незнайомця, кружляючи кімнатою.
  - Докторка Маррен мені вже про все доповіла поки я летів. Перепрошую, містере Бойтюк, ви стали жертвою низки співпадінь в поєднанні з людським фактором в найгіршому його прояві: спочатку один ідіот порушив інструкцію і не підняв захисний екран, як це передбачено для експонатів такого рівня, а потім другий ідіот проґавив показники датчиків. Мої помічники розгубилися, не знали як діяти в такій ситуації і трішки перегнули палицю. Я компенсую вам цю прикрість. Сподіваюся на ваше розуміння як інтелігентної людини. Дозвольте відрекомендуватися, я – Роберт Штейн, ваш безпосередній роботодавець.
  - Значить, той хвіст мені не наснився? – Аркадій зітхнув, відкинув простирадло, встав і підійшов до вікна, з якого відкрився чарівний вид на гострі, чорні скелі та могутні хвилі, що далеко внизу об них розбивалися. Він повернувся до хазяїна, який терпляче чекав з простягнутою для привітання рукою й, нарешті, потиснув її, - Аркадій Бойтюк.
 Штейн присів в одне з шкіряних крісел біля вікна, пропонуючи місце навпроти своєму гостю.
  - Цигарку?
  - Не курю, дякую.
  - Схвалюю. Теж намагаюсь кинути. - затягнувшись і пихнувши смердючим димом в обличчя Аркадію, сказав з посмішкою. – Ви повинні мене зрозуміти, в нашій роботі бувають накладки, як і будь-де. Але ж ми робимо благородну справу, фактично ми є локомотивом, який везе людство в щасливе майбутнє. Ми боремося з його дефектною природою, хворобами, деградацією і, зрештою, вимиранням, - Штейн акуратно поклав цигарку в попільничку на широкому, з якоїсь, видно й не спеціалістові, дорогої породи дерева столі і скромно склав руки на грудях. В цю мить він був дуже схожий на симпатичного диявола, який старанно грає роль бога. 
  - Людині не дано змінити природу. Вже не раз практично доведено, що втручання, наслідки якого їй не під силу навіть передбачити, призводить лише до ще більших проблем. Крім того, одній людині ніяк не під силу кардинально й стало змінити шлях еволюційного розвитку – ані прискорити його, ані перескочити. - Аркадій сам не розумів навіщо він сперечається, але самовпевненість господаря і безцеремонність у поводженні з ним самим, викликали в ньому відчуття, ніби до нього ставляться як до якоїсь покірної скотини, що має смирно стояти у стійлі. Він терпіти цього не міг. Власне, ситуація була чимось схожа на ту, яка примусила його емігрувати з батьківщини, хоча мав там такі блискучі перспективи... якби мовчки погодився з своїм місцем у стійлі. А цього він якраз категорично не допускав.
 Штейн примружився, елегантно переклав цигарку з однієї руки в другу. Він вже трохи відвик від нахабства та заперечень настільки незначущих людей. Хлопчина не розуміє з ким говорить?
  - Дарма ви так кажете. Лише завдяки сміливості вчених минулого людству відкрилися таємниці буття Всесвіту і процесів, що в ньому протікають. Якби не було зухвальців та непослухів, ми б і досі молилися шматку глини, аби він послав дощ і кропилися свяченою водою, аби прогнати злих духів. Науку ведуть вперед сміливі і наполегливі. Я не претендую на лаври творця, але ось висять подяки і патенти з усього світу. Щоденно мені пачками приходять листи від вдячних пацієнтів, які завдяки мені, моїй праці, в яку я вклав все, можуть нарешті бачити, чути, ходити, які до цього були каліками, а тепер нічим не відрізняються від здорових, від нас із вами. Мої рекомендації відкривають всі двері, знайомства зі мною шукають найтитулованіші особи всієї планети. Навіть не знаю … може дійсно, покинути все це, бо вам не до вподоби, що я ніби втручаюсь туди, куди й до мене багато хто залазив, але зазнав невдачі? – Штейн підвівся, знову переклав цигарку і своєю чергою підійшов до вікна.
  - Містере Штейн, я всього лиш скромний хірург, та й то в минулому. Я прекрасно розумію всю грандіозність вашої роботи. Не розумію лиш одного… Навіщо мене сюди доставили та ще й у такий спосіб? – Аркадій торкнувся рукою шиї.
 Штейн відчинив вікно, кинув у нього цигарку і, постоявши якусь мить, дивлячись як вона, блимаючи, летить вниз, знову сів у крісло, закинувши ногу на ногу і нервово тручи пальцями лоба:
  - Містере Бойтюк, давайте перейдемо від загальних фраз до конкретики, тобто до вчорашнього інциденту і вас. Відкрию вам секрет, хоча частково ви й самі вже його знаєте – ми намагаємось відтворити деякі зразки фауни не лише за допомогою механіки та електроніки, наші розробки сягнули багато далі. Але все гальмується бюрократизмом і тупими заборонами консервативної частини нашого політикуму. Та зовсім скоро я усуну й цю проблему. Те, що напало на вас минулої ночі дійсно було абсолютно живе від самого носа до кінчика хвоста і те, що ви залишилися цілим і неушкодженим – чисте везіння. Це був пробний екземпляр, якого помилково виставили в зал, ну й все інше – похідна цієї помилки.
  - Не знаю, як з міркувань моралі, але з наукової точки зору – це неможливо переоцінити! - захват в голосі Аркадія був абсолютно щирим. 
  - Хм. Дякую, містере Бойтюк. Так от, ця випадковість, яка могла закінчитися трагічно для вас, як це не дивно, відкриває перед вами чудові перспективи. Я навів довідки щодо вашої професійної підготовки - люди з такою кваліфікацією завжди потрібні. Для початку можу запропонувати вам місце асистента в другий сектор у відділі реконструкції. То як, згодні?
  - А які умови?
  - Ну, з вами просто неможливо хитрувати і торгуватися, - Штейн знову запосміхався, цього разу ставши схожим на доброго, мудрого дідуся, який наставив впертого онука на правильний шлях за допомогою лиш одного пряника, навіть не торкаючись батога, – ви отримаєте комфортабельне житло при інституті й за його рахунок, платню, рівнозначну окладу рядового професора Гарвардського університету і щорічну відпустку – два тижні у найекзотичніших куточках планети на вибір.
  - Напрочуд заманливо.
  - Згодні? - перепитав Штейн.
  - А якщо відмовлюсь?
  - Тобто? …Ну, тоді можете продовжувати працювати охоронцем, якщо захочете. За інцидент, в будь-якому випадку, отримаєте грошову компенсацію. Або йдіть, куди забажаєте. Відразу скажу, що розголосу я не боюся, тому якщо ви задумаєте мене цим шантажувати – у вас нічого не вийде. Мене не спинили більш серйозні … проблеми, тож хвороблива маячня якогось емігрантика про динозаврів ні на що не вплине. Навіть більше – мені й телефонувати нікуди не доведеться, жодна з газет не захоче розміщати подібне на своїх шпальтах. Це вже давно не тягне на сенсацію.
  - Я й не думав шантажувати. У вас цікава робота – я б залюбки на неї погодився. Сподівався, раптом ви ще щось запропонуєте?
  - От і добре. Вас негайно відвезуть у нове помешкання, - Штейн вдавив у попільничку чергову щойно взяту, ще навіть не прикурену цигарку і натиснув кнопку виклику. І, вже напіввідвернувшись, сухо додав, - приємно було познайомитись, сподіваюсь ще зустрінемось.
 Аркадій теж пробурмотів щось в тому ж дусі і вийшов за чоловіком у шоферській уніформі, який миттєво з'явився на виклик. Він йшов мовчки попереду Аркадія пустими коридорами і мармуровими сходами, на яких густо стояли кадки з юкками, агавами і ще якимись декоративними пальмами вищими за людський зріст. В тиші лунали лиш кроки водія, Аркадій йшов за ним беззвучною, безслідною, злодійкуватою тінню.  Вийшли, сіли в авто якоїсь зовсім непримітної моделі і поїхали крутими схилами вниз. Потім долиною з вітряками, якимсь селищем і, нарешті, приїхали у невеличке, охайне містечко. Окрасою містечка був заводський комплекс з дуже оригінальною архітектурою. Саме його силует і був зображений на робах співробітників другого сектору і на форменній куртці шофера теж. За всю дорогу водій не зронив ані слова, не відповів на жодне запитання.
  - Приїхали, - ніби виплюнув він з себе, навіть не повернувшись в бік пасажира.
 Аркадій подякував за приємну подорож і вийшов з авто перед котеджем, що поряд з ним його висадили. 
 Біля порогу його нового помешкання була розкішна клумба, бордюр якої носком черевика длубав світловолосий кремезний хлопець з пляшкою «Коли» в руках. Помітивши Аркадія, він широко усміхнувся, ніби до улюбленого родича після довгої розлуки, розкинув руки і швидким кроком рушив йому назустріч:
  - Мій любий сусіде, я - Олаф. Впевнений, що ми потоваришуємо – куди дінемось. А то ні з ким ні пивка попити, ні футбол подивитись.
  - Не сумніваюсь. – Аркадій потиснув спітнілу долоню. - Навіть попри те, що пива не п’ю і футболом не цікавлюсь. Аркадій.
 Футбол Аркадій якраз любив, навіть сам колись грав на напівпрофесійному рівні. Але він чомусь одразу зрозумів, що з цим Олафом навіть матч, в якому б збірна Сан-Марино всуху обігрувала збірну росії не приніс би заслуженої насолоди, тому й збрехав.
  - Да? От незадача, - сусід почухав потилицю, - та щось придумаємо. Щось же має бути… Ти ж з наших? - він підморгнув, - натурал? А де твої речі? Потім привезеш? Та тільки свисни – вдвох ми швидко все перетаскаємо. Дивне в тебе ім’я, – сусід підозріло подивився на босі ноги Аркадія, простягаючи йому ключ від будинку, який перед тим по хазяйському взяв під доріжкою біля дверей нового аркадієвого помешкання.
  - Яке дали, - Аркадій ввійшов у вітальню, попутно обмірковуючи як позбутися настирливого сусіди. 
 Той безцеремонно ввалився слідом і з розмаху всівся на диван, що стояв у доволі великій вітальні, ще й виклав ноги в брудних черевиках на журнальний столик, що стояв перед ним, ледь не збивши при цьому горщик з квітами. Порожня бляшанка з-під "Коли" полетіла в бік кухні. 
 Голосно задзвонив мобільний телефон. Олаф, вивертаючись на дивані, нарешті дістав його з кишені своїх вузьких джинсів, залишивши в процесі звивання-діставання з півдесятка брудних слідів на столику: «Ага. Вже. Добре». Не приховуючи розчарування він сказав:
  - Ну, я тебе покину, ти тут не сумуй.
  - Спробую, - саркастично відповів той, хоча Олаф його вже не слухав.
 І от, нарешті, він сам-один. Аркадій відчинив вікно, підсунув до нього крісло, в яке всівся перепочити, підставивши обличчя під вітерець і промені сонця, що якраз котилося на захід. Крісло виявилося дуже зручним, але Аркадій, все ж, пересилив себе і, згадавши всіх чортів, встав аби зачинити вхідні двері на замок. Тоді знову влаштувався в кріслі і замислився. Події розгорталися так стрімко, що доти в нього й часу на це не було. Вже й так було очевидним, що не все так просто в цьому інституті з його чортовим музеєм, але ж, як здавалося, особисто для нього все складається доволі непогано. Принаймні поки що немає приводу повертати проти течії, яка так вдало його підхопила…
 Прокинувся Аркадій від холоду. Надворі було ще темно, до світанку лишалося кілька годин. Він згадав, що так і не оглянув своє нове помешкання. Аркадій швиденько пробігся кімнатами обох поверхів, на ходу роблячи зарядку, аби розім'ятися та зігрітися. Після оглядин він погодився сам із собою, що його тут цілком все влаштовує, а місця навіть забагато. Все необхідне було передбачено, більше того - на кухні його вже півдоби чекав дбайливо приготований сюрприз у вигляді невеличкого кошика з фруктами, пакетиком соку та брошурки, що містила привітання із «влиттям у дружню сім’ю, що живе однією великою справою…бла-бла…» і в т.ч. доречною інформацією із зображенням дуже схематичного плану містечка та позначками всіляких корисних місцин та їхніх номерів телефонів.
 Аркадій вже зібрався терпляче дочекатися ранку, аби прогулятися до ресторанчика з реклами, але згадав свого надокучливого сусіду. Найменше той був схожий на інтелектуала. В принципі, не слід гарячкувати з цього приводу, бо такі заходи безпеки можуть бути виправданими з огляду на передові позиції інституту в своїй галузі та можливості комерційного шпигунства. Тому сусід, скоріш за все – додаткові вуха та очі. Ну, й – пара міцних кулаків, якщо що. Як-то кажуть: «нічого особистого».