1. Оце так музей!

 - Тримай! Тримай її! Я зараз….
 - Та тримаю! Холєра, яке ж воно сильне… Джеку, присвіти ліхтарем!
 По затемненому приміщенню замиготіли лякливі бліки, розсіюючись у перегородках з надтривкого скла й кольорового пластику. Між ними швидко пробігло щось темне й зубасте, ледь протискаючись у досить широких проходах. Той, кого назвали Джеком інстинктивно швиргонув ліхтарика у тварюку, що наближалася і наосліп побіг в напрямку комірчини. Другий, коли його в черговий раз приклало до стіни, таки дотягнувся ногою до кнопки аварійного освітлення, все ж не випускаючи хвоста, за якого тримався. Блимнуло тьмяне жовтувате світло поволі розгораючись і Джек, зорієнтувавшись, круто розвернувся та побіг за стійку адміністратора – вона була значно ближче й, до того ж, гарно захищена. Там він почав гарячково тицяти у кольорові кнопки, призначені для різного виду ситуацій. Дивлячись одним оком на знавіснілу чотириметрову ящірку з могутніми щелепами, яка намагалася дотягнутися до хвоста з його напарником, але весь час тикалася зубастою, слинявою пащекою у вітрини, за якими знаходилися її далекі нащадки в тому числі й сам Джек та, одночасно, намагаючись сконцентрувати частину уваги на кнопках, Джек несамовито тицяв вже в них усі обома долонями відразу. Систему, мабуть, замкнуло, але спрацювала сирена. Тварюка, вочевидь від її оглушливого звуку, забула про свої кровожерливі плани щодо наїзника на власному хвості і почала ломитися у прозорі перегородки. Надтривкі перегородки трохи прогиналися і таки піддалися б цьому натиску, бо кріплення вже виривалося зі стін, але швидше, ніж сталася б така біда, зреагувала служба охорони.
 За декілька хвилин з двох ліфтів вискочила підмога: дядько в спецодязі технічного працівника та прибиральниця з одного і два охоронця при повній екіпіровці та ще хтось в білому комбінезоні, схожому на хімзахист – з другого. «Хімзахист» почав щось кричати і махати руками, але його ніхто не чув. Тоді один з прибулих з ним охоронців - здоровань, схожий на не дуже симпатичну горилу в костюмі, теж почав горланити:
"Відпусти хвоста! Відпусти **** хвоста! Щоб тебе **** не зачепило."
 - Не можу! Не можу - руки заціпило!
 В цю мить у Джека, що нарешті облишив панель, повністю здали нерви і, показуючи вказівним пальцем то на ящура, то на барвисті кнопки, а деякі з них були з кумедними дитячими наліпками, він почав голосно сміятися. Сміявся - аж йому повилазили очі, обличчя почервоніло, з рота почала бризкати слина, а сам він затрясся. Пізніше Джеку сказали, що то його регіт так подіяв на мегаланію, що ця механічна потвора на якийсь час заклякла і дала себе вирубити. І колеги Джека, коли він починав сердитися на когось, жартома робили зляканий вигляд і погоджувалися на будь-яке покарання, аби лиш він не реготав так страшно.
 Але то все було потім. Поки ж «хімзахист», помацавши рептилію та пересвідчившись у її безпечному стані, підвів невдах до горилоподібного і коротко наказав: «Обох в бокс «еф». Той двома п’ятірнями, які і на вигляд, і за відчуттям нагадували екскаваторні ковші, підштовхнув ошелешених героїв до ліфту. Разом вони спустились на якийсь поверх, де їх провели в кабінет неподалік від ліфта. Кабінет був невеличкий, з м’якими кріслами, між яких стояв столик з цукерками, серветницею і графіном з стаканчиками. Крім цього єдиним предметом меблів був вузенькі невисокий стелаж, на поличках якого стояло пару журналів.
  - Фу, що це воно так смердить? - покрутивши носом огледівся той, що висів на хвості ящірки, коли вони з Джеком залишилися в кабінеті вдвох. По ньому видно було, що він вже повністю отямився від недавньої пригоди - хлопчина був з характером.
  - Може, поки ти висів на її хвості, то трохи … того? Наклав в штани? - без тіні насмішки спитав Джек.
  - А ти ні?
  - Ніби ні, - про всяк випадок Джек обмацав себе у інтимних місцях, - слухай, ну ти даєш! Де ти так натренувався гарцювати, Бою? Ото хватка! Хоча, вочевидь, то було єдине місце, до якого не дотягувались страшнючі щелепи тієї потвори.
 Насправді хлопця звали Аркадій Бойтюк, але колеги по роботі відразу ж скоротили його прізвище до найбільш зручного і звали його тепер лише так.
  - Де? Ще зі школи, як був малим, бігав за здоровенними ящірками, арканив їх і об’їжджав. В нас всі так розважаються.
  - Серйозно?
  - Ти геть здурів? - Аркадій зігнутим пальцем легенько постукав по лобі напарника. - Краще скажи, часто у вас трапляються такі випадки? Хоч би намордника якогось на них одягали. Якби знав на кому кататися доведеться – пошукав би іншу роботу.  
 Він налив собі в склянку води, змочив серветку й обтер обличчя та руки, й вже потому втамував спрагу. Але ледь не захлинувся, побачивши сліди, що тягнулися від дверей до його крісла.
  - Та я вже другий рік тут – вперше таке бачу. Хоч вони й механічні та й звик, але коли їх вмикають чи коли контакти десь ось так, як сьогодні, замикає – страшнувато, - відповів Джек, не помітивши раптової зміни предмету зацікавленості співрозмовника.
  - Хм… ти й зараз думаєш, що вони механічні?  - Аркадій тицьнув напарникові під ніс тільки-но знятий черевик. 
    На підошві черевика було густо наліплено лайно, яке забилося у всі його рельєфи й виглядало та смерділо дуже натурально.
  - На твою думку це схоже на перетравлені дроти і мікросхеми? - додав він саркастично.
  - Н-не знаю, - Джек інстинктивно відсахнувся, а по хвилі теж потягнувся за графином, - не знаю, я всього лиш охоронець. Але сподіваюсь, що нам хтось пояснить… І компенсує моральну шкоду, бо інакше матимуть справу з профсоюзом. В контракті такої умови точно не було. І чого вони нас сюди притягнули?
 Джек підійшов до дверей, які виявилися незамкненими. Він трохи постояв біля них, вистромивши голову огледів обидва кінці коридору, тоді причинив двері і з задумливим виглядом всівся в крісло. Поки він був поглинутий своїми думками та практичними розрахунками, Аркадій взяв цукерку, яку з’їв, а у звільнений фантик нашкріб трошки лайна, намагаючись зробити це непомітно. Про всяк випадок він з’їв ще цукерок з п’ять, до речі без задоволення, бо солодкого не любив, але носити в кишені погано запаковані фекалії викопної ящірки - теж справа не з приємних.
  Тим часом в ледь прочинені двері заглянув вже знайомий білий комбінезон і, вказавши на Джека, промовив:
  - Джек Гропстеф, прошу вас пройти за мною, а вас, містере Бойтюк, попрошу почекати пару хвилин – маю і з вами поговорити з приводу сьогоднішнього інциденту. Обіцяю, панове, задовольнити вашу цікавість і побажання, звісно, в межах своєї компетенції та можливостей. 
 Підсилювач звуку видно був вимкненим - голос виявився жіночим. Джек підхопився, біля виходу він обернувся до Аркадія і весело йому підморгнув. Аркадій відповів слабкою кривуватою посмішкою.
 Пройшло десь із чверть години,  Джек назад не повернувся та прийшли за його напарником. Цього разу жінка зайшла просто в білому халаті, схожому на той, який носять медпрацівники. Без комбінезона вона виглядала не так суворо, навіть мило, але Аркадій не дозволив собі піддатися оманливій безпечності, бо втямив, що не все тут так просто. А заходи безпеки та багаторівневі секретні приміщення музею й, на додачу, ще й незнайомий персонал лише посилювали це відчуття. 
 Вона провела його до кабінету, лиш трошки більшого за попередній із великим вікном, закритим жалюзі. Джека вже й слід прохолов. Про його недавню присутність говорила лиш вм’ятина в кріслі з шкірозамінника. Аркадій ще при вході поспіхом зняв черевики і всівся, швидко сховавши ноги під стіл.
  - Містере Бойтюк, для початку можете звертатися до мене докторка Маррен. І хочу вас запевнити, що попри короткий термін вашої роботи в стінах цього інституту, повірте – це перший подібний випадок, сподіваюся, що й останній. Нам прикро, що в цій позаштатній ситуації поряд не виявилося працівників, які відповідають за технічний стан експонатів і безпеку. Винних обов’язково покарають. Ну, а ви з вашим напарником проявили себе якнайкраще – ми готові винагородити вашу роботу і компенсувати завдані незручності. Ваші пропозиції?
  - Докторко е-е-е Маррен, як ви зазначили, я працюю лише восьмий день, тому е-е-е просити відпустку – ніби зарано. Будинок серед міста? Можу не потягнути витрат на його утримання. Може … може ви б погодилися повечеряти зі мною? За рахунок інституту. – Аркадій широко усміхнувся.
 «Білий халат» під дією цієї звабливої усмішки на мить втратив свою посадову суворість і перетворився на не дуже молоду й красиву, та все ж доволі симпатичну і зворушливо втомлену жінку. Коротка зачіска неслухняного рудуватого волосся, світлі очі, в яких читався характер, розум і пустотливість – безперечно, вона знала, що подобається чоловікам, тож подібна пропозиція цілком могла бути не банальною зухвалістю. А може він просто нервує і це така захисна реакція, аби показати, що він “мачо”? Шкода хлопчину. Непомітно відключивши мікрофон і засунувши руки в кишені свого халата, вона сіла на краєчок столу навпроти охоронця.
  - Містере Бойтюк …
  - Можна просто – Аркадій.
  - Містере Бойтюк, - з притиском відповіла докторка, - не беріть приклад із свого напарника - не псуйте нахабством перше враження про себе. 
  - Тобто, відмова. - Аркадій перестав усміхатись, побоюючись, що образив жінку.
  - Ви напрочуд здогадливі. Більше того, - вона знов ввімкнула мікрофон, аби пауза в записі не була надто помітною, - ваш напарник сказав, що під час боротьби з мегаланією ви втрапили у її м-м-м фекальні маси. І нібито засумнівалися у їх механічній природі. Я помітила, що ви зайшли до кабінету без черевиків – ціную вашу делікатність, але прошу також віддати те, що ви загорнули у фантики від цукерок … покладіть на край столу. Добре. Коли вас приймали на роботу, повідомили про профіль інституту і що саме вам доведеться охороняти?
  - В загальних рисах. Інститут працює над новими розробками і вдосконаленням протезів та імплантів для медичних цілей і ще чогось там для блага всього людства.
  - Саме так. Хоч як патетично це звучить. Свої напрацювання ми випробовуємо ось у такий спосіб, створюючи механічні аналоги найцікавіших представників зниклої фауни з усіх періодів існування життя на землі й виставляючи їх для загалу у музейному павільйоні – цим, в тому числі, ми заробляємо кошти для подальших розробок. Ну, й паралельно виконуємо освітню функцію, оскільки до процесу відтворення тваринного світу, якого ніхто ніколи не бачив, залучені світила зоології. Тому  механічні копії повністю ідентичні сучасним уявленням про вимерлі оригінали, - протараторила завчено й монотонно, зловивши себе на думці, що сама схожа на механічну ляльку. Але театральщини вона не любила, грати на публіку не хотіла.
  - Ви теж з цього сузір’я? Ви ж генетик, якщо я не помиляюся.
  - … Так. Генетик, але .., - вона спантеличено на нього подивилася, уважно розглядаючи юнакове обличчя, яке, і в цьому вона була абсолютно переконана, бачила вперше.
  - Ваша скромність ніяк не ув’язується із популярністю в певних колах. Хоча до нас в тернопільський університет ви приїздили, як доктор Новічек. Мав честь прослухати ваші лекції. 
  - То ви … науковець? – жінка з подивом і з сумом поглянула на нього, потім підійшла до столу і, пересиливши себе, непомітно натиснула на ще одну кнопку. Й, так само непомітно для відвідувача,  прихопила  дещо з полички.
  - Насправді - хірург. Емігрант з України. Невдало склалися стосунки з деким при владі. Сподіваюся з часом підтвердити свою кваліфікацію тут. І тоді ми зможемо поговорити з вами в іншій обстановці, за келишком чогось на ваш вибір – я залишаю в силі своє запрошення. - Аркадій випромінював такі спокій та впевненість, що під їхньою розслаблюючою дією міг оперувати без анестезіолога, подумалось професорці Новічек. - Не зрозумійте мене неправильно, але працювати разом із вченим такої величини, як ви - велика удача! Дозвольте хоча б спробувати познайомитися з вами ближче, - він абсолютно щиро усміхнувся, в очах та інтонаціях хлопця були відверті повага й захоплення.
  - Так, так, звісно. М-м-м, я ніби проглядала ваше резюме, щось таке пригадую, - докторка важко зітхнула і на ватних ногах обійшла стіл.
  - Так от, ну припустімо ви в деталях хотіли відтворити природнє поводження викопної ящірки і для цього запихнули в неї лайно. Але. Повірте, я зможу відрізнити живу істоту від механічної, принаймні хвіст цієї мегаланії був…
 Аркадій не договорив, бо подих йому перехопило, він з останніх сил схопив за руку докторку Маррен, як вона себе тепер називала, намагаючись вирвати з її руки шприц, але було вже пізно. Про те, що хвіст ящірки був абсолютно живим вона так і не дізналася…