Оригінальний Якоб.

На цвинтарі київського крематорію панував ранньовесняний день. Дерева та чагарники між могилами ще до кінця не прокинулися, хоча і люди деінде смачно позіхали. Як завжди, одні бажали швидше позбутися покійника, інші, навпаки, притримати, а треті, четверті та інші з нетерпінням чекали поминальної частини. 

Так чи інакше, молода пара поодаль від похоронних церемоній багатостраждального місця з'явилася на цвинтарі не для прощання, а для того, щоб зробити подарунок покійному Якобу. Сповнене щастя від карколомної зміни життя, молоде подружжя раділо умиротворенню «Плюшкіна», якого більше не мучила гангрена. Незадовго до цього Оля внесла пропозицію щодо концепції майбутнього пам'ятника хрещеному, тому на кладовищі постало дещо вкрай оригінальне. 

— Антончику, — звернулася тоді до свого чоловіка дівчина, — я не хочу все життя думати, що дядько Якоб гнівається на нас. Ми перетворили його квартиру до непізнаваності. Пам'ятаєш, як він забороняв чіпати його знахідки зі смітника? Тож пам'ятник має бути близьким йому за духом. 

— Згоден, кохана, — задумався Антон і озирнувся серед купи нетесаного граніту похоронного бюро. — Тоді виберемо отой камінь. 

Він вказав рукою на громадину розміром у два людських зрости. 

— Буде шикарна композиція, головне — нічого не забутися. 

Дійсно, молода пара нічого не забулася. Тому, коли вони стояли на цвинтарі, обраний Антоном шмат граніту над прахом покійного нагадував певний фрагмент незграбної скелі, яку ретельно обробили скульптори. Старі ляльки, поламана техніка, газети, зошити, рваний одяг, битий посуд двометрові швабри, діряві тазики й багато чого іншого просто стирчало з гранітної брили, а поряд на ліжку сидів бронзовий Якоб і тішився змащеній кефіром нозі. 

— Як гадаєш, ми не перегнули? — тихо шепнув на вухо дружині Антон. 

— Ні, — лаконічно відповіла Оля і додала: — Хрещений любив такий антураж, ти все правильно задумав. Ми повинні поважати вподобання покійного. Шкодую тільки про одне... 

Дівчина глибоко зітхнула. 

— Треба було ще додати сметану. Адже кефір — не все, чим він хотів звести болячку. 

— Ну, — засвердлив очима бронзову ногу Антон, — білий наліт може здаватися і сметаною. Це як подивитися. 

Хлопець примружився і додав: 

— Не хвилюйся. Переконаний, Якоб радіє від того. 

— Сподіваюся, — трохи втихомирилася Оля та відразу ж занепокоїлася: — Як щодо картини? Може, треба було її теж додати в композицію? Скажімо скульпторам, нехай візьмуться до справи. 

— Не можна, — вперся Антон. — Розумієш, старий завжди тримав гемельду за стінкою, цілу кімнату для неї виділив. Боявся осуджень панночки з портрета і тому замкнув. Вважаю, ми все зробили, як належне. Картині відвели почесне місце в Луврі, вона не свердлить очима «Плюшкіна» і добре замкнена. На мій погляд, ми нічого не зіпсували. 

Задоволена точкою зору, Оля поклала голову чоловікові на плече і мовила: 

— Шкода, батьки не захотіли з нами поїхати. Хотілося б почути їхню думку. 

— Ти знаєш, їм не до цього, — посміхнувся Антон. — Теща зустрічає гостей, дражнить подружок шубою, аби про нашого синочка не забулася. Тесть катається на машині. Сподіваюся, навички не розгубив, а то ще поб'є. 

— Не виключено, — з думкою про дитину відреагувала Оля і поцікавилася: — Коли ти зможеш запустити свій бізнес? 

— До літа. 

Молодик сильніше обійняв дружину. 

— Як тільки добудують ангар, набираю команду і вперед, — додав він і потішив: — Не повіриш, уже є замовлення на ремонт швидкохідного катера. 

— Це чудово, любий, — запишалася чоловіком Оля. 

А потім пара ще трохи постояла біля ліжка бронзового Якоба і, ніби супроводжена його задоволеним поглядом, покинула цвинтар.