DHL

Наступні кілька місяців для Антона з Олею минули у квартирі покійного Якоба, котра хоч і втратила статус нереального смітника, але й «цукеркою» не стала. Убогих заощаджень молодої пари вистачило на фарбування облуплених стін та місцями обвислої стелі. Бруд зі столярних виробів був ретельно змитий, сантехніка трохи заблищала, а стара кухня набула дешевого посуду із супермаркету. 

Здавалося, останній притулок «Плюшкіна» назавжди втратив потворний вигляд, але це було не так. Солодкуватий запах гангрени, наче кігтями, вп’явся в кожен куточок двокімнатної квартири та не збирався зникати. Чим тільки Оля не користувалася і яким очисником повітря не орудувала — все було марно. Іноді виснажена копіткою працею молода господиня, грішним ділом, думала, що дядько Якоб сховався десь і чекає моменту налякати. Звісно, Антон заспокоював дружину, демонстративно заглядав у куточки, за стіни, у туалет і під ліжко. 

Хлопець стійко ігнорував присутність непрогнанного духу покійного деспота та мріяв дочекатися результатів аукціону. Відповідно до контракту з Kunst&Co, за кілька місяців після підписання документів, мали відбутися торги й вторговане зобов'язувалися переслати грошовим переказом. 

— Потерпи ще трохи, — щоразу, коли Олі ввижався кульгавий покійник, говорив Антон і нагадував: — До кінця зими залишилося небагато. Скоро ми дізнаємося, наскільки цінна невідома жінка Ганса. Ми тут усе переробимо: тинькування зі стін повністю здеремо, паркет поміняємо, стару сантехніку і столярку замінимо — все буде пахнути новизною. А щоб ти трохи змінила атмосферу, пропоную відвідати твоїх батьків. 

Так молодик говорив кілька разів на тиждень, тому теща з тестем не встигали скучити. Відсутності безвідмовного Антона не відчули й подруги широкоплечої пані, а жвавий хлопець охоче коротав час за їхніми дорученнями. 

Позбавлений роботи розмітник металу не поспішав шукати собі щось нове і причин тому було кілька: по-перше, Оля боялася залишатися у квартирі сама; по-друге, Антон гадки не мав, де можуть знадобитися його вузькопрофільні знання. Новий бригадир навряд чи запропонував би йому колишнє місце роботи. І по-третє, відчувши свободу від безлічі команд заводського начальства, хлопець серйозно замислився про свою справу. 

— Кохана, ось би відкрити майстерню з ремонту та будівництва річкових яхт, — ділився думками Антон. — Таке у місті рідкість. Усі користуються послугами державного заводу, а там недешево. Монополісти є монополісти. Переманив би кількох фахівців і вперед. Правда, невідомо, скільки для цього грошей знадобиться. 

— Антончику, не діли шкіру невбитого ведмедя. Це погана прикмета, — застерігала чоловіка Оля. — Кілька місяців ти ще можеш собі дозволити посидіти вдома, але потім треба щось шукати. Моєї допомоги по догляду за дитиною надовго не вистачить. А якщо картину вигідно продадуть, тоді й поговоримо. 

Дні минали, терміни контракту спливали, молоді чекали — і момент істини застав їх у батьків. 

— І кому це прикортіло? Тисне і тисне на дзвінок, немов десь пожежа, — обурилася широкоплеча панночка, як завжди, у фартуху та сукні з нагоди прийому гостей. — Іду, іду! 

Вона відчинила двері й остовпіла. 

— Ви, напевно, заблукали? 

Жінка не очікувала побачити перед носом людину в жовто-червоному комбінезоні з написом DHL на грудях. 

— Перепрошую, — розгубився кур'єр, — а хіба не тут живе Ольга Миколаївна Бубонька? У мене для неї грошовий переказ. 

— Так, Бубоньки — це ми. 

Вкотре з ніг до голови жінка оцінила незнайомця і через плече закричала: 

— Доню, тут до тебе прийшли!

— І хто ж? — почувся голос із кухні. 

— Якийсь хлопець. Каже, гроші приніс, — посміхнулася вона і звернулася до людини навпроти: — І все-таки ви помилилися. Ми жодних грошей не чекаємо, немає в нас багатих родичів. 

Господиня хотіла вже зачиняти двері, але кур'єр вчасно підставив ногу і сказав: 

— А в мене переказ не від родичів, і грошей із собою нема. Їх треба забирати в банку. Є лише чек. 

— Доню! — знову пролунав вигук матері, і цього разу ледь не в обличчя Олі. — Тут принесли якийсь чек. 

Жінка нервувалася, не розуміючи, що відбувається. 

— Чек?! — залишив кухню й Антон. 

— Ага, — відгукнувся чоловічий голос зі спальні та надіслав єхидне припущення: — Напевно, набралися кредитів, щоб зробити ремонт. Ось так відпускати їх. Краще б жили з нами та свіжий хліб купували. Я втомився за ним бігати щодня. Бовдури є бовдури. 

— Та годі вже! — зірвалася дружина буркотливого чоловіка. 

І стала носом шукати анонсований чек, хоча думки про кредит добряче засіли в її голові. 

— Ви справді позичили гроші в банку? — застріляла очима молодих людей жінка. 

На допомогу прийшов кур'єр: 

— Ні, тут зовсім інше, — сказав власник жовто-червоного комбінезона і дістав з поштової сумки конверт. — Сума чека мені не відома. 

Він клацнув ручкою. 

— Проте Лувр купує тільки цінні речі, а чек надіслали вони. Ольга Миколаївна, пред'явіть, будь ласка, паспорт і розпишіться тут.